Читать «Якими нас прагнете?» онлайн - страница 2

Це рабиня.

Кожному, хто схоче,

Дике тіло, що кохає гніт.

Бо в неї: «в кожнім зламі звірина, жагою тварною регоче». Правда, ця самиця в поета має різні відміни. Часом втілюється в спокійну жінку-дружину, але й тоді її образ викликає жах своєю мертвотою і бездушністю.

А поруч, як весталка сонна,

Вартує жертовник вона

Проста, земна моя мадонна,

Проста, земна моя жона.

Або:

Хай не Джоконда ти й не Клеопатра —

Проста жінка землі, -

Під історичним вітром ватра

Не загаса у млі.

Цій простій жінці землі не зрозуміти нічого, що виходить за межі її кімнати:

Що ж тобі? лиш співати і плакать,

Колисати дитину бурлаки.

Коли доводиться читати ці рядки, то робиться моторошно від того образу родинного вогнища. Здається, що опиняєшся в якійсь старій Обломовці, де жінки вешталися з одного кута до іншого, мляві, невдягнені і запухлі від сну.

Часом така жінка-рабиня хоче стати «вампом». Але це лише для того, щоб свою безсилість віддати вибраному мужчині.

У м'язах тих співала творча сила,

Тремтіла тьма. Ще ніч лежала ниць,

Як ворогом підіслана Даліла

Ввійшла в намет — мою підтяти міць.

Та найчастіше вона лише рабиня: «безсила, безвладна, п'яна і німа», що прагне лише «сонних пестощів», байдуже чиїх, плодить дітей, «мов дурних курчат» — теж байдуже чиїх, і сонно підтримує — байдуже чию — ватру.

Є в нашого поета й інша жінка: вільна, горда, вірна. Але хто ж тоді вона? Невже ж теж українка?

Але ж ні!

Вона — скандинавка. В ході її вітер фіорду

Вона від варягів, що ними збудилася Русь.

І крок її криця. І рух її вірний і гордий,

І в погляді синім пізнав я відвічну сестру.

В українській жінці поет чомусь не знайшов ні сестри, ні надхнення, нічого, що варте пошани.

Отсей зелений зір змії

Вже зрадив відьму і повію.

Це — очі українки.

Уста, що їх забарвив яд,

Це не окраса, а образа.

Це — її уста.

… Нечисте тіло

Отруєне мертвотою душі.

Це ціла вона. Українська жінка. Анти-Марія поета. Невже ж дійсно, лише в Скандинавії, в коханій під пристрастю ясно сяє сестра? А коли це дійсно так, як каже поет, то чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінгів? Бо, бачимо ще в поета такі рядки:

Витай же, витай, синєока, варязькая Ладо!

Дніпровська Еллада чекає вже тисячу літ.

Осяй, опануй і надхни її древнюю владу

Над білим безмежжям одітої снігом землі.

Що це? Це ж запрошення чужинки на той трон, що належить лише українці? Може українська жінка ще не зуміла зайняти належне їй місце, але панувати на своїй землі і в українській родині повинна лише вона.

Чи це шукання ідеалу жінки серед чужих не є цілковитою зневірою в українці? Чи не нагадує воно аналогічних шукань Турґєнєва, Ґончарова за активним мужчиною в чужинців (Інсаров, Штольц)? Чи не нагадує це захоплення російською жінкою в деяких західньоевропейських авторів (Th. Mann, Claudet Anet).

Але коли мужчина зневірився в українській жінці за її вдачу «рабині», коли він з такою погордою, зрештою — заслуженою, ставиться до жінок, що дозволяють себе брати в ясир першому-ліпшому наїздникові, то яке ж оправдання має мужчина для себе, коли маніфестує своє бажання бути рабом чужинки («Осяй! Опануй!»)?