Читать «Як течія річки (збірник)» онлайн - страница 70

Ось уже понад два десятки років я живу так, як мені хочеться – бо я відкрив, що кохання не поневолює людину. Я вільний, щоб обернути голову й побачити, як вона спить поруч зі мною, – її фотографію я завжди маю у своєму мобільному телефоні. Я вільний, щоб вийти з нею на прогулянку, продовжити нашу розмову, наші дискусії – й іноді жартуючи. Я вільний, щоб кохати так, як ніколи не кохав раніше, і це створює різноманіття в моєму житті.

Повертаюся до картини й річки. Було літо 2002 року, я вже був відомим письменником, мав гроші, вважав, що мої головні цінності не змінилися, але як у цьому переконатися? Тільки випробувавши себе. Ми оселилися в невеличкому номері двозіркового готелю у Франції, де ми мали намір жити протягом п’ятьох місяців на рік. Шафа була невеличкою, тому ми обмежили себе в одязі. Гуляли в лісі, вечеряли на свіжому повітрі, годинами розмовляли, щодня ходили в кіно. Простота переконувала нас у тому, що найцікавіші речі у світі є саме тими, які перебувають у досяжності для всіх. Для моєї роботи вистачало портативного комп’ютера. Але так сталося, що моя дружина була… художницею.

А художники потребують величезних ательє, де вони могли б створювати й зберігати свої праці. Я в жодному разі не хотів, щоб вона жертвувала своїм покликанням задля мене, тому вирішив найняти для неї окреме приміщення. Тим часом, озираючись довкола, бачачи гори, долини, річки, озера, ліси, вона думала: чому я не можу працювати тут? І чому не дозволяю, щоб природа працювала зі мною?

З цих міркувань виникла ідея «зберігати» полотна на повітрі. Я відкривав лептоп і писав. Вона ставала навколішки на траву й малювала. Через рік, коли ми привезли звідти перші полотна, результат був оригінальний і чудовий.

Ми прожили в тому маленькому готелі два незабутні роки. Вона й далі закопувала свої картини тепер уже не так із необхідності, а тому, що відкрила нову техніку. Амазонія, Мумбаї, Дорога до Сантьяго, Любляна, Маямі. Сьогодні вона від мене далеко, але завтра або наступного тижня, знову буде поруч. Спатиме поруч мене. Щаслива, бо тепер її творчість визнають у всьому світі.

А зараз я можу дивитися лише на троянду. Й дякувати янголу, який приніс мені два різдвяні подарунки 1979 року: можливість відкрити своє власне серце й особу, готову оселитися в ньому.

Сигнали Бога

Ізабеліта розповіла мені таку легенду.

Старий неписьменний араб щовечора молився з таким палким ентузіазмом, що багатий хазяїн великого каравану запитав у нього:

– Чому ти молишся з такою вірою? Звідки ти знаєш, що Бог існує, адже ти зовсім не вмієш читати?

– Я вмію читати, пане. Читаю все, що пише Великий Небесний Отець.

– Як?

Убогий раб пояснив йому:

– Коли ви, пане, одержуєте листа від когось відсутнього, як ви довідуєтеся, хто його написав?