Читать «Як течія річки (збірник)» онлайн - страница 69

І справді може здатися чудом синхронність зустрічей, які дозволили мені трохи ознайомитися з творчістю чудового поета й каліграфа Міцуо Аїда (1924–1998), прочитати кілька його творів, у яких ідеться про важливість невинності, й ознайомити з ними читачів цього есею.

* * *

Позаяк суха трава прожила життя інтенсивно,Вона приваблює увагу тих, хто її проминає.Квіти лише цвітуть,Але роблять вони це неперевершено.Біла лілея в долині, яку ніхто не бачить,Не потребує нікому пояснювати, навіщо вона існує,Вона живе тільки задля краси,Але люди не можуть жити тільки задля чогось «одного».

* * *

Якби помідори захотіли бути динями,Вони насмішили б усіх.Мене дуже дивує,Що стільки людей турбуються про те,Аби бути тими, ким вони не є,Хіба приємно перетворюватися на посміховисько?

* * *

Тобі не треба вдавати, ніби ти сильний,Не слід нікого переконувати, що все гаразд,Не переймайся тим, що думають інші,Плач лише тоді, коли в цьому є потреба,Плач доти, доки в тебе не залишиться жодної сльози(бо інакше, як ти зможеш повернути собі усмішку?)

Я іноді дивлюся по телевізору, як відкривають тунелі й мости. Зазвичай це відбувається так: багато знаменитостей і місцевих політиків шикуються в ряд, у центрі якого перебуває міністр або губернатор регіону. Потім перетинають стрічку й коли начальники робіт повертаються до своїх кабінетів, вони знаходять там кілька листів, у яких висловлені подяка й захват.

Люди, які пітніли й тяжко трудилися, щоб завершити це будівництво, які працювали кайлом і лопатами, які виснажувалися від праці влітку й мерзли взимку, ніколи не перебувають на видноті; виникає враження, що трудилися тільки ті, з чиїх облич ніколи не капав піт.

Я належу до людей, спроможних бачити обличчя тих, кого ніколи не показують, тих, хто не прагне здобути славу, хто мовчки виконує ту роль, яку відвело йому життя.

Я хочу бути на це спроможним, бо найважливіші речі нашого існування, ті, які нас будують, ніколи не показують своїх облич.

Позолочена троянда

Я закінчую вечеряти, п’ю каву й дивлюся на картину, що висить переді мною; вона лежала протягом року на дні річки, чекаючи, коли природа накладе останні мазки на роботу художниці.

Половина картини потерпіла від води й дощу, тому її краї розмиті. Але навіть у такому її стані я бачу частину чудової, червоної троянди, намальованої на золотавому тлі. Я знаю художницю. Пригадую 2003 рік, коли ми разом пішли в піренейські ліси, натрапили на струмок, який був тоді пересохлий і сховали полотно під камінням, що накривало його річище.

Я знаю художницю, Кристину Ойтисика. У ці хвилини вона перебуває за вісім тисяч кілометрів від мене, й разом із тим її присутність відчувається в усьому, що мене оточує. Я ніколи не думав, що це може статися: я вже мав три зв’язки, які не призвели ні до чого доброго й був переконаний, що вічного кохання не існує, аж поки не з’явилася вона – надвечір на Різдво, ніби подарунок, надісланий янголом. Ми пішли в кіно. У той же таки день покохалися. Я подумав: «Це не триватиме довго». Протягом двох перших років наших взаємин я був щодня готовий до того, що вона покине мене. Протягом наступних п’ятьох років, я все ще думав, що наші взаємини тимчасові, і незабаром кожне з нас піде своєю дорогою. Я переконав себе, що будь-які серйозніші стосунки заберуть у мене «свободу» і перешкодять жити, як мені хочеться.