Читать «Як течія річки (збірник)» онлайн - страница 60

«Це божевільний», – подумав місіонер.

Але він бачив того чоловіка щодня на тому самому місці й у тій самій позі і через місяць, заінтригований такою поведінкою, вирішив заговорити до незнайомця. З великими труднощами – бо він ще не досить вивчив арабську мову – він запитав у лежачого, ставши біля нього навколішки.

– Що ти тут робиш?

– Товаришую з пустелею й утішаю в її самоті та в її сльозах.

– Ніколи не чув, що пустеля спроможна плакати.

– Вона плаче щодня, бо мріяла бути корисною людині й перетворитися у величезний сад, де можна було б вирощувати злаки, квіти й овець.

– Тоді скажи пустелі, що вона й без того добре виконує своє призначення, – зауважив місіонер. – Щоразу, коли я приходжу сюди, я розумію, наскільки маленькою є людина, бо відкритий простір пустелі дозволяє мені бачити, наскільки дрібними й нікчемними ми є перед Богом.

Коли я дивлюся на її піски, я уявляю мільйони людей, які були створені однаковими, проте світ не завжди був до них справедливим. Її пагорби допомагають мені в моїх медитаціях. Дивлячись, як сонце викочується з-за обрію, моя душа наповнюється радістю, і я наближаюся до Творця.

Місіонер покинув того чоловіка й повернувся до своїх буденних справ. Яким же був його подив, коли наступного ранку він знову побачив його на тому самому місці й у тій самій позі.

– Ти розповів пустелі про все, що я тобі казав? – запитав місіонер.

Чоловік кивнув.

– І навіть тепер вона плаче?

– Я чую кожне з її ридань. Тепер вона плаче тому, що протягом тисяч років думала, що вона нікому не була корисна і згаяла весь цей час, докоряючи Богові та нарікаючи на свою долю.

– Тоді розкажи їй, що хоч тривалість людського життя набагато коротша, ніж у неї, людина також цілими днями журиться, що вона нікому не корисна. Їй дуже рідко щастить зрозуміти резон свого існування, і вона вважає, що Бог поставився до неї несправедливо. Коли настає мить і якась подія показує їй, навіщо вона з’явилася на цей світ, вона вважає, що надто пізно змінювати своє життя і страждає далі. І так само, як пустеля, вона звинувачує себе за втрачений час.

– Не знаю, чи пустеля мене почує, – сказав чоловік. – Вона звикла до болю й не мислить по-іншому.

– Тоді ми зробимо те, що я завжди роблю, коли відчуваю, що люди втрачають надію. Помолімося.

Двоє чоловіків опустилися навколішки і стали молитися. Один обернувся в напрямку Мекки, бо був мусульманином, а другий склав руки в молитві, бо був католиком. Кожен молився своєму Богові, який завжди був єдиним, хоч люди вперто намагалися називати Його різними іменами.

Коли наступного дня місіонер вирушив на чергову вранішню прогулянку, його співрозмовника більше там не було. На тому місці, де він мав звичай обіймати пісок, пісок здавався вологим, бо там із-під землі пробилося джерело. У наступні місяці джерело перетворилося на справжній фонтан, і жителі міста збудували над ним колодязь.