Читать «Щоденник Фокса Міккі» онлайн - страница 20
Саша Чорний
Сьогодні на балкон потрапив шматочок сонця: я на нього влігся, а воно з-під мене втекло. Ох, Боже ти мій!
Поки не забув, треба записати вчорашній сон: наче всі ми, я і решта сімейства, їдемо на південь, в Канн. Бог із ним, із зимовим Парижем! І наче Зіна з мамою пішли в закусочний вагон снідати… Тато заснув (він завжди в потязі спить), і так гірко мені стало!.. Чому мене не взяли зі собою? А із саквояжа начебто хтось огидним котячим голосом нявкнув: «Тому що собак у вагон-ресторан не пускають. Котів усюди пускають, а собак, ох, облиште!»
І я розлютився, саквояж зубами схопив і… прокинувся.
* * *
Гортав свої сторіночки. А раптом би їх хтось надрукував?! З моїм портретом і ав-то-гра-фом?!
Потрапила би моя книжка до лапок якоїсь дівчинки в зеленій суконочці… Сіла би вона біля каміна з моєю книгою, читала би, гортала і посміхалася. І в кожному домі, де лишень є маленькі ніжки з бантиками і без бантиків, знали би моє ім’я: Міккі!
Зіна спить, годинник цокає. Консьєржка хропе — о! — я і через підлогу чую…
До побачення, зошите, до побачення, літо, до побачення, діти — хлопчики і дівчатка, тати і мами, дідусі і бабусі…
Хотів заплакати, а замість того чхнув.
Ставлю велику, велику крапку. Гав! Знову мене блоха вкусила!.. Такої зворушливої миті…
Кровопивця собача!
Про автора
Саша Чорний — це насправді псевдонім Олександра Михайловича Глікберга, російського поета, прозаїка, перекладача, що народився в єврейській родині міста Одеса 1 жовтня 1880 року. Його змалечку називали Сашою Чорним, адже одного з його рідних братів також звали Олександром. Отож хлопців розрізняли за кольором волосся: один Сашко був брюнетом, інший — блондином.
Раннє дитинство він провів у містечку Біла Церква. Сім’я була багатодітною, дітьми ніхто не опікувався: ні батько, котрий був провізором, тобто займався аптечною справою і дуже рідко бував удома, ні мати, котра мала неврівноважений істеричний характер. Отож Сашко почувався покинутим, вчився абияк і його не раз відраховували зі школи за погані оцінки.
Дійшло до того, що у п’ятнадцятирічному віці він утік із дому та вирушив до Петербурга шукати кращої долі. Там добряче набідувався та став писати батькам листи з проханням допомогти. Відповіді, однак, не отримав. Якби не доброта сторонньої людини, не знати, чи взагалі би не загинув. Щасливий випадок допоміг Олександру Глікбергу: один журналіст написав про покинутого напризволяще хлопчика статтю, що вийшла друком у популярній петербурзькій газеті «Син Вітчизни». Її прочитав житомирський чиновник Костянтин Костянтинович Роше, який незадовго до того втратив сина. Цей милосердний чоловік забрав Сашу до себе. Так хлопець наприкінці 1898 року опинився в Житомирі, що став для нього рідним домом. З того моменту життя Саші змінилося на краще. Його названий батько пристрасно захоплювався поезією, що передалось і сину-приймакові.
