Читать «Щоденник Фокса Міккі» онлайн - страница 20

Саша Чорний

Сьогодні на балкон потрапив шматочок сонця: я на нього влігся, а воно з-під мене втекло. Ох, Боже ти мій!

Поки не забув, треба записати вчорашній сон: наче всі ми, я і решта сімейства, їдемо на південь, в Канн. Бог із ним, із зимовим Пари­­жем! І наче Зіна з мамою пішли в закусочний ва­гон сні­дати… Тато заснув (він завжди в потязі спить), і так гірко мені стало!.. Чому мене не взяли зі со­­бою? А із саквояжа начебто хтось огидним ко­­тячим голосом нявкнув: «Тому що собак у вагон-ресторан не пускають. Котів усюди пускають, а собак, ох, облиште!»

І я розлютився, саквояж зубами схопив і… про­кинувся.

* * *

Гортав свої сторіночки. А раптом би їх хтось надрукував?! З моїм портретом і ав-то-гра-фом?!

Потрапила би моя книжка до лапок якоїсь дів­чинки в зеленій суконочці… Сіла би вона біля каміна з моєю книгою, читала би, гортала і посміхалася. І в кожному домі, де лишень є маленькі ніжки з бантиками і без бантиків, знали би моє ім’я: Міккі!

Зіна спить, годинник цокає. Консьєржка хропе — о! — я і через підлогу чую…

До побачення, зошите, до побачення, літо, до побачення, діти — хлопчики і дівчатка, тати і ма­ми, дідусі і бабусі…

Хотів заплакати, а замість то­го чхнув.

Ставлю велику, велику крапку. Гав! Знову ме­не блоха вкусила!.. Такої зворушливої миті…

Кровопивця собача!

Друг усіх дітей,

скромний і сонний фокс Міккі

1924-1927

Про автора

Саша Чорний — це насправді псевдонім Олександра Михайловича Глікберга, російського поета, прозаїка, перекладача, що народився в єврейській родині міста Одеса 1 жовтня 1880 року. Його змалечку називали Сашою Чорним, адже одного з його рідних братів також звали Олек­сандром. Отож хлопців розрізняли за кольором во­лосся: один Сашко був брюнетом, інший — блон­дином.

Раннє дитинство він провів у містечку Біла Церква. Сім’я була багатодітною, дітьми ніхто не опікувався: ні батько, котрий був провізором, тобто займався аптеч­ною справою і дуже рідко бував удома, ні мати, котра ма­ла не­врівноважений істеричний характер. Отож Сашко почувався покинутим, вчився абияк і його не раз відрахо­вували зі школи за погані оцінки.

Дійшло до того, що у п’ятнадцятирічному віці він утік із дому та вирушив до Петербурга шукати кращої долі. Там добряче набідувався та став писати батькам листи з проханням допомогти. Відповіді, однак, не отримав. Якби не доброта сторонньої людини, не знати, чи взагалі би не загинув. Щасливий випадок допоміг Олександру Глікбергу: один журналіст написав про поки­нутого напризволяще хлопчика статтю, що вийшла дру­ком у популярній петербурзькій газеті «Син Вітчизни». Її прочитав житомирський чиновник Костянтин Костян­тинович Роше, який незадовго до того втратив си­на. Цей милосердний чоловік забрав Сашу до себе. Так хлопець на­прикінці 1898 року опинився в Житомирі, що став для нього рідним домом. З того моменту життя Са­ші змі­­ни­лося на краще. Його названий батько при­страс­но за­­хоп­лювався поезією, що передалось і сину-приймакові.