Читать «Через кладку» онлайн - страница 146

Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покій пані Міллер, вийшла проти мене Маня.
— Що казав? — були перші її слова, і очі спинилися вижидаюче на моїх устах.
— Мало що, — відповів я й розказав, що знав. — Не журіться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, він упорається сам.