Читать «Червона хустина» онлайн - страница 5

Андрей Васильевич Головко

Він уже стернею біг, як раптом у ногу дало, так і спіткнувсь. Рачки ліз, а воно світає, світає. Кров'ю стік — нема сили. Тоді у гречку заліз і прищулився…

— Не чула — чи всі втекли? Не вбито нікого?

— Ні, нікого не вбито.

— Значить, усі. А не чула, шукають?

— Е, шукають. В обід як була дома, то розказували — що і в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нікого. Дід же каже: шукай тепер вітру в полі.

— Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися ніяк. А схови — які вже це в гречці, яка у степу голому латочкою маячить.

Ну, та якось буде! Цю ніч тут полежить і день, а тоді вже хоч рачки буде подаватися до лісу, що ген-ген на обрію смужкою темніє.

— Може, таки не знайдуть. — Це Оксана потішає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку.

Чоловік усміхнувся й рукою в землюці, що на ній кров запеклася, провів по голівці білявій.

— Моя дитино люба! Принесеш — їстиму. А тільки на слободі — ні словечка нікому.

— Ні, хіба я дурна?

І підвелась, бо вже вечоріло, і промінь останній кривавив білу гречку. Ступила крок, а тоді зупинилась і ще нищечком кинула:

— Не бійтесь, дядю. Я не скажу.

Тільки тепер Оксана вигнала теля з гречки і навмисне не поспішала до кіпу де сиділа Марійка, щоб дати собі хоч трохи заспокоїтись. Аж мусила Марійка гукнути її.

— Що ти робила там, у гречці? — спитала вона, коли Оксана згодом підійшла до неї.

— Нічого я там не робила, — відповіла розгублено Оксана.

— Ось не дури! — пильно дивлячись на подругу, Сказала Марійка. — Що ти знайшла там?

Оксані подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула плечима.

— А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, — надумалась раптом дівчина. — Іще добре, що з ниткою була.

— Голку? — примружила очі Марійка. — А що ж ти почервоніла отак?

— Нічого я не почервоніла! І що ти причепилась до мене? Як той реп'ях! І завжди ти отак…

Марійка спалахнула:

— Он як! То це вже я не подруга тобі, — а реп'ях! — .і замовкла ображена. Знову взялась за шитво.

Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:

— Давай уже гнати, Марійко, — по довгій важкій мовчанці озвалась Оксана примирливо.

— Жени собі, — холодно відказала Марійка.

Е, ні. Не така вона дурна. «Ти того тільки й ждеш, мабуть, — подумала Оксана, — щоб я погнала. А тоді моїм слідом — у гречку». Од самої думки цієї дівчину пройняв острах. І вона терпляче ждала, аж поки Марійка не звелася перша з місця.

Отак і гнали потім — і разом, і нарізно: за всю дорогу словом не обізвалися.

Оксану вже починало гнітити мовчання це. І жаль було подругу: отак обидила її ні за що. Та вся ця прикрість одразу ж зникала, тільки-но дівчина згадувала про чоловіка в гречці. І натомість серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово — обіцянка нікому не казати.

Уже були близько села, як раптом Марійка озвалась:

— То оце така ти, Оксано, подруга мені!

— Яка це —"така»? — зраділо кинулась Оксана. Зраділа, що заговорила Марійка.