Читать «Червона лінія U2» онлайн - страница 11

– У мене якесь дивне ставлення до цієї мови, – каже Інґа. – Я не могла би вчити її. Не знаю чому, просто відчуваю, що не могла би. І ніколи раніше не думала, що буду перекладати. Бо насправді я погано володію розмовною мовою, розумію далеко не все, а сказати можу ще менше. Але часом у мені ніби прокидається щось, і якісь окремі книги німецькою чомусь здаються мені дуже близькими. Так, ніби я сама пережила все описане там, і я просто відчуваю, як потрібно це перекласти. Тоді я мушу сісти і зробити це, щоб не мучило. Може, я взагалі не перекладаю, а переписую, з перекладами ж ніколи не відомо, як далеко ти можеш зайти і чи добре це для тексту. Але читачам подобається. Напевно, це основне.

Таким інтуїтивним методом Інґа переклала поезію Целяна, Рільке, Тракля, прозу Ельфріде Єлінек і ще якісь тексти, що досі вважалися неперекладними. Її переклади відразу ж були визнані найкращими з усіх дотеперішніх спроб. Інґа навіть отримала за них ряд престижних премій. Але про це вона нічого не розповідає, про це можна прочитати в Інтернеті. Інґа дуже спокійно ставиться до свого успіху, вважає, що це не її заслуга, вона просто записала те, що їй відкрилося. Така у неї манера – до всього ставитися спокійно, як до приємного, так і до неприємного. Зовсім не слов’янська манера.

Мати Інґи колись була дуже потужною бізнесвумен, власницею кількох великих фірм, торгувала нерухомістю, нафтою.

– Але тепер часи змінилися, колишні схеми вже не працюють, а вона так і не навчилася працювати за новими, – спокійно пояснює Інґа. Раніше вона жила з мамою у віллі під Вільнюсом, але тепер разом із дорослим сином переїхала до коханця. – Надійний чоловік, може, це і надовго, – коротко характеризує вона своє особисте життя.

Інґа не має вищої освіти, бо у п’ятнадцять років пішла з дому, народила сина і кілька років прожила у лісництві, на хуторі, працювала на фермі. Потім переїхала до міста, влаштувалася продавчинею в магазин. А тоді почала об’їжджати коней, готувати їх на продаж, і це заняття дуже їй подобалося. Але одного разу вона впала з коня і отримала дуже серйозну травму хребта. Кілька років лікувалася, пережила стан клінічної смерті і летаргічний сон, під час якого їй і наснилися сюжети усіх її п’єс. Вона написала уже двадцять п’єс і на цьому вирішила зупинитися.

– Так можна писати без кінця, але це ж нецікаво. Я вже знаю, що можу дуже добре передавати деталі, нюанси, настрої, напругу ситуації. Якийсь короткий динамічний сюжет. Будувати діалоги. Але це все дрібниці. Справжня майстерність – це написати роман, створити цілу конструкцію, яка тримається купи, живе, захоплює когось, примушує читати далі, створити персонажів, які були б складними і переконливими, а не лише схематичними і контурними, як у коротких п’єсах чи оповіданнях. Якщо мені не вдасться таке, то я кину писати. Буду чимось іншим займатися. Може, ще одну дитину народжу. Це справжнє, це правильно.