Читать «Хроніки Південного» онлайн - страница 17

— Ну, добре, — кажу. — А які книжки можуть настрій підняти?

— А ти Ерліцкаса спробуй почитати, — вона говорить так, ніби між нами існує якась змова.

— Ну добре, погляну.

Загалом я ходив на тренування, тому мастити собі голову багато часу не мав. Мене почали брати в чоловічу команду, тому я грав тепер у трьох вікових групах. Тепер тренувань та змагань — аж по горло. Матері казав, що йду до однокласників робити уроки, німецьку вчити, а сам — на тренування. Для того, щоб грати в групі дорослих, потрібно отримати згоду батьків. Я ту згоду їм приніс. Ясно, що сам написав. Навіть думки не було, щоб просити в них згоди, бо мати точно не підписала б, а до того ж виникла б додаткова увага до моєї позакласної діяльності.

Моя мати ніколи б у житті не погодилась, щоб я грав регбі у команді дорослих. Вона вважає, що регбі — це бійка і більш нічого. Її можна зрозуміти, бо я й сам так думав, поки м’яча в руках не тримав: б’ються, кучкуються, кóпаються, дряпаються, і винести з поля шкуру цілою, здавалось, без шансів. Я так вважав, коли ще дитиною випадково спостерігав з кущів за одним тренуванням на стадіоні «Жалюкай». Сховався, бо звідки я міг знати, чи вони лоха-спостерігача так просто відпустять.

Для моєї матері будь-який синець здавався майже кінцем світу. Тому в початкових класах за її бажанням я ходив на бальні танці. Але все, що зараз можу про той час згадати, — якийсь острах, що не так крок зроблю, що я незграбний і що не ту сорочку на концерт вдягнув. Я навіть не можу згадати жодної партнерки. Якось керівничка дозволила собі вліпити мені ляпас, бо я, бач, пропустив декілька репетицій. Вони влітку до чогось там готувались, а я ціле літо — у селі. Що я, сопляк, міг батькам казати — не поїду в село, бо в мене репетиції? А після того ляпасу мій погляд на різні фінгали змінився.

Спочатку я ще походив на баскетбол, потім пройшовся по всіляких качалках нашого Південного, по різних, облаштованих у підвалах, клубах дзюдо, але згодом все прояснилось і залишились два варіанти — регбі або бокс. Подивитися на бокс я інколи навідувався у той зал, що під віадуком. А мій сусід ходив на тренування з регбі, то і я разом з ним погнав туди. Тренер пояснив правила, ну й уперед. Усі звалилися на купу, шарпаються за той м’яч, а я всіх їх почав тягнути у свій бік. Оскільки була зима, то тренування відбувалось у баскетбольному залі. Я відволік всю купу, що обліпила м’яч, аж через півзалу, а тренер зупиняє й каже: дивись, ти відтягнув всіх на свій бік, а треба було штовхати на бік суперників. Це й було головним правилом. Відтоді я всіх пхав на їхній бік аж до самої лінії залікового поля.

Таким чином пішов я до «гуртка», а потрапив у команду. Ми брали участь у змаганнях, різних турнірах і якимось чином всюди перемагали. Ну, майже всюди. Після того, як я виліз з підвалів з качалками та клубами дзюдо, було таке відчуття, ніби ковтнув добрий ковток свіжого повітря. Навіть у ті часи, коли ходив на баскетбол, не брав участі у стількох змаганнях, а тут не лише грав, а ще здавалося, що я один із головних гравців. Це було цікаве відчуття, бо я відразу второпав, що тут до чого, і почувався так, ніби досі я тільки те й робив, що грав у регбі. Але тут не бувало такого, як під час гри у баскетбол, коли намагаєшся пролетіти під кільцем та запустити м’яч з протилежного боку, немов Джордан, або кинути триочковий, як наш Куртінайтіс.