Читать «Хроніки Південного» онлайн - страница 14

— І що тепер?

— Що, що. Виписали піздюлєй, пригрозили різними байками, казали, якщо буду ще чудити, то прикриють все — не дозволять ходити на тренування і взагалі нікуди. Тому тепер потрібно трошки посидіти спокійно.

— Та візьмеш і підеш собі. І що вони тобі зроблять? Не треба тут сцяти у штани.

— Так-то воно так, але, може, не треба з ними йти на ножі. Я ж не можу взяти й сказати батькам: дякую, було приємно — і бувайте. Я ж залежу від їхньої кишені і даху над головою. Тепер потрібно трошки посидіти спокійно. Нехай вважають, що все сталося випадково. Нехай думають, що вона сама до мене напросилась.

— Гаразд. А як тоді наші справи з Ригою?

— А що Рига? В нас ще бабок немає, щоб туди поїхати. Спочатку треба всю виручку за плакати позбирати. А з тими, що ми маємо, можемо з українцями щось замутити.

— Та фіг з тими українцями, що там з ними мутити, — відмахується Мінде.

Але наступного дня ми вже никалися на вокзалі в очікуванні потяга «Львів — Рига». Це навіть не потяг, а така собі торгова ятка на рейках. Українці, що не хочуть до Риги пертися, виходять з потяга, і просто тут, поруч з вокзалом, розкладають свій товар — маргарин, олію, масло. Розкладають усе просто на ящиках, в яких привезли свій товар, і торгують без жодних прилавків. А народ нормально купує в них, і нікого не хвилює радіація чи ще щось. Якщо вони самі це їдять і від того не вмирають, то й нам можна. Тепер на вокзалі ціну на туалет так загнули, бо вони всі там миються, одним словом — бардак розвели.

Ми вирішили зробити, як завжди: українці виходять з потяга, ти підрулюєш до когось із них і кажеш, що береш всю його торбу. Тоді заходиш за ріг, рахуєш, відстібуєш потрібну суму і далі тягнеш торбу зі собою. Тут нещодавно одного підстрелили, то всі тепер врівноважені, галасу не здіймають, можна спокійно побазарити і про ціну домовитися. Тобі теж потрібно хоч якийсь бариш отримати.

Однак цього разу весь вокзал заполонили бабці. Їх було стільки, що ми думали, вони просто сумки з рук нам вирвуть і змиються. Так, ніби в нас тут, у Литві, просто гаплик — всі з голоду конають. Як не крути, але юрба пенсіонерок — це сила. Якось мєнти намагалися щось з тим зробити, бо по гучномовцю безперестанку повторюють, що на вокзалі «тарговля запрєщєна», то коли вони спробували бабкам пояснити, ті як почали волати на них: ідіть ловити рекетирів, а не ганяти тут бідаків. А мєнти теж хороші — дістають тільки тих, хто старший, а молодшим багато не пояснюють. Тепер у мєнтовці тільки такі працівнички й залишились, що здатні ганяти лише пенсіонерів та українців, котрі приїхали на гендель.

Цього разу ми набрали ковбас. Українцям ковбасу важче продати, оскільки люди в нас бояться трихінельозу. Тому скупились ми задешево, щоб далі проштовхнути це без етикеток як литовський товар. Чомусь тут вважають, що куплене в українців буде з Чорнобиля або з трихінельозом, а якщо купив у якомусь кіоску в нас, то все буде нормально. Тому можна проштовхувати цю ковбасу як місцеву за зовсім іншою ціною. Взяли ще у торговців декілька пляшок горілки — знаємо пару вічно спраглих чуваків — і не гаючи часу, продали за пару баксів. Ось і всі наші справи, мілкота, лише задля підтримки форми, щоб знати, що до чого, та тримати руку на пульсі. А чим іще зайнятися? Не по двору ж вештатися — кому тепер потрібні дурниці з тою Едитою. На танці ходити зараз теж не найкращий час. Тому щовечора лежу у своєму ліжку і дивлюсь тєлік, іноді до другої-третьої ночі. Мама просовує голову в двері й каже: