Читать «Хліб» онлайн

Мартін Андерсен-Нексе

Хліб

(Випадок, що стався в Гранаді, але міг статися будь-де)

В інших місцях давно вже день, але в Гранаді сонце встає пізно — заважають гори. Аж ось воно визирнуло з-за глетчерів Сьєрри-Невади, і гранадійка прокинулась. Вона потяглася, злізла з високої постелі на стільчик, а тоді на підлогу й заходилася давати лад своїм кучерям та пудрувати борошном щоки. І не встигло місто взятися до справ, що їх учора відклало, як тіні зовсім покоротшали.

Коли сонні господині й розпатлані служниці посунули на ринок купити, що треба на цілий день, селяни з долини вже побували там і привезли на ослах овочі перепродувачам та м’ясо м’ясарям. Ранковий потяг з Малаги достачив каракатиць, невеличких акул, бокоплавів, що тут їх мають за креветок, однобічку, черепашок та інші дарунки моря — всі разом під спільною назвою «риба». Там, де сонце просотувалося крізь шпари в дерев’яних ятках, воно осявало мерехтливу луску й перламутрові черепашки, піраміди жовтих і зелених динь, багрянисті помідори, гранати, стручки перцю, золотаві помаранчі й блідуваті цитрини, а ще вигравало на гронах винограду — на ясних, як алебастр, і на темних та лискучих, як голе тіло муринове.

Була середина січня, і вночі вдарив мороз. Крамарі не поспішали, нечисленні покупці ходили з місця на місце й більше цікавились новинами. Сонце ще не зігріло їх як слід. Широкий ринковий майдан швидко перебігла якась сеньйорита, а за нею назирці подибала пильна матінка чи, може, нянька; вбогі жінки стояли навколішки таки на вулиці й роздмухували вуглини в жарівнях.

Однак сонце піднімалося дедалі вище, і скоро на ринку вже стало людно й гамірно — місто ожило. Крамарі захвалювали свій крам, покупці торгувалися, люди то збивалися в купи, то кудись проштовхувалися, про щось питали через голови інших і так само діставали відповідь.

Зустрілися дві жінки й поцілувались за андалузьким звичаєм.

— Господи Ісусе й пресвята богородице! — вигукнув продавець риби, що стояв неподалік. — Може, й мене котра поцілує?

— Та можна, якщо ти скажеш, яка давня твоя риба, — відповіла одна з жінок.

— Хай тобі дідько, поторочо! Вона не давніша за твою бридку пику!

— Ану забирайся геть, дурню! І нехай твою рибу поховає товариство опіки над убогими, бо від неї вже дух пішов!

У натовпі сновигали босоногі хлопчаки й вигукували:

— Двадцять цибулин за сентимо!

— Три цитрини за десять! — вторувала їм перепродувачка овочів.

Сонце й небо. І куди глянь — овочі: свіжі, соковиті, барвисті. І скрізь кишать обідранці, змагаються між собою, як голодні пси, коли трапиться нагода заробити який гріш на хліб. Нещасливі коханці життя, вони жадібно чіпляються за нього, а воно відвертається, немов багата кокетка, вони женуться за ним, а воно глузливо сміється й не дається їм у руки. Ці злидарі прийшли сюди не купувати, а спробувати щастя. Вони приходять щодня, сині з холоду, худі з голоду, проте в їхніх очах світиться іскра надії. Але та надія щоразу їх зраджує.

Біля входу на ринок стоїть жебрак і тримає в руках кілька поганеньких цитрин. Він смикає ошатно вбрану жінку за спідницю і благально каже: