Читать «Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман» онлайн - страница 12

– Саме так! – Режисер потягнув паузу. – Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?

– П'ять років… – Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.

– Ну, ось бачите, – невідь-чому вдоволено протягнув режисер. – Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? – У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.

– Гм… Може… мабуть, пора… – видавив із себе Ігор. – Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?

– Так! Так, шановний! – Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. – Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?

– Ні. Ні, не дивує. – Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.

– Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! – з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. – В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!

– Еге ж… Так. Добре, я не проти. – Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. – Я просто так запитав…

– Отож, шановний! – Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. – Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?

– Ага. Тобто так, авжеж, згода… – Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: – А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…

– Аванс? – Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. – Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.

– Дякую! – Ігор просяяв. – Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні – на сцену?

– Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. – І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.

* * *

В залі було напівтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидів Семен Маркович, підперши голову рукою. Пов'язка на голові цього разу вже була чиста, проте на чолі й над очима замість учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли і проступали дедалі чіткіше пунктирним струпом, де грубшими лініями, а де й зовсім тоненькими. Вони віялом тяглися з-над очей угору і зникали під пов'язкою.

Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув – і видіння минулося.