Читать «Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман» онлайн - страница 11

– Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.

Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.

– Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! – сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.

Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику – там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.

На господарчому виході Віктор з робітниками сцени палив сигарети і спльовував на брудний сніг жовтуватою слиною. Він розповідав про якийсь випадок – Ігор почув уже самий кінець розповіді:

– …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. – Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: – Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!

– І що? – Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.

– Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.

– А-а-а… Ну, добре. – Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.

У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.

– О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, – Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. – Сідайте.

Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.

– Ви у нас актор… третьої категорії?

– Четвертої, – поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.

– Четвертої, – погодився Метелецький. – Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.

– Он як? – Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.