Читать «Французький детектив» онлайн

Незграбними товстими пальцями Ермантьє водив по перфорованому аркушу, і губи в нього ворушилися; від напруги, на чоло набігла зморшка. Знову і знову він починав спочатку, щось бурмотів, сильніше притискав пальці до паперу, зупинявся перепочити. Що це з ним? Довелося витерти пальці об рукав — так його кидало в піт. Знову люто мацає. Скільки ж бо дірок? Чотири… Дві вгорі, дві внизу. Тож яка літера? Сто чортів, яка ж це літера?

Він вибухнув: «Годі з мене, годі, годі! Хай мені дадуть спокій! Я вже не якийсь там школяр!» Він пожбурив посібник. Раптовий спалах гніву зсудомив йому кисті рук. Він щосили хряснув кулаками по круглому столику на одній ніжці, звівся, перекинувши стільця. Позад нього щось упало, почувся брязкіт розбитого на друзки скла. Важко сапаючи, обернувся з перекошеним ротом — він був завеликий, затяжкий в цьому темному просторі, захаращеному ламкими речами, які заважали йому пересуватися. У розпачі він стиха вилаявся. Ніколи йому цього не опанувати! Вже два місяці він працює як каторжний. Здоровенні його лаписька, раніше такі вправні, коли доводилося користуватися найтоншим інструментом, здавалося, втратили всю спритність тепер, тільки-но починали обмацувати загадкові рельєфи посібника. Та й навіщо все це? На біса так із себе знущатися? Щоб урешті спромогтися прочитати «Знедолених» або «Трьох мушкетерів»? Книжки його ніколи не цікавили. Крістіан це знає. То чого ж вона так наполягає?

Він обережно ступив кілька кроків і зачепився боком об якусь меблю. Ні, то був камін. За цілий місяць він так і не навчився орієнтуватися у власній кімнаті. А дехто ще розпатякує про так зване шосте чуття, яке нібито притаманне сліпим! На якусь мить він завмер, спершись долонею на стіну, як знесилена людина, що мусить трохи перепочити, потім рушив далі, ледь переставляючи ноги. Правою ногою наштовхнувся на бильце крісла. Отже, вікно з цього боку… Він стояв перед вікном, і обличчя його, напевно, заливало світло, можливо, сонце, проте жоден промінчик не проникав у темряву, в якій він тепер постійно перебував. А втім, це навіть не темрява. Це небуття. Колись він заплющував очі, прикладав долоню до повік і бачив чорноту — дивовижну чорноту глибокого неба, куди зненацька вривалися сонячні зірниці, де розлягався Чумацький Шлях, спалахували міріади зірок. А він гадав, що це, саме це і є ніч сліпих. Багато б він зараз віддав, щоб віднайти в собі оте мерехтіння примарних світил. Але нема нічого. Ні темряви, ні порожнечі. Анічогісінько. Він раптово потрапив до іншого світу, став зовсім іншою істотою. Але чому його мозок і досі сповнений образів? Чому він так уперто силкувався дивитися за допомогою спогадів? Цієї хвилини за невидимою шибкою він бачив Рону, пагорб Фурв'єр… Він міг би полічити дерева на березі річки — все на диво чітко закарбувалося в його пам'яті. Навіщо? Чи можна обернутися на тварину, приречену винюхувати, сортувати запахи, звуки, коли ти в полоні світу зрячих?