Читать «Українська драматургія. Золота збірка» онлайн - страница 143

н. А коли візьмемо на увагу національне питання, то з XVIII віку в XIX входимо так, неначе в новий світ. Як Пісарро входив у столицю Монтезуми. В XVIII віці навіть поняття національності, окремої і незалежної від держави, майже не існує. Польщу крають, як сальтисон, і тілько в часі окупації відкривають у ній якісь національні різновидності. Те, що заповнює історію XIX віку, — відродження національностей, державних і недержавних, і боротьба за їх рівноправність, емансипація національного самопочуття і самопізнання, — все те для XVIII віку було чимсь неможливим. А тим часом у XIX віці се якраз зробилося основою державної політики на всіх полях.

а. Ах, так! Але національний притиск, а не національна емансипація.

н. Що ж, сестричко, те, що для притисненого видається притиском, се для його противника буде шуканням ширшого простору для власної нації. Принцип у обох один, а тілько сили нерівні. Тут, очевидно, або один згине, або відносини сил мусять уложитися так, щоб обом можна було жити і розвиватися. Люди не математичні формули; ідеально сумирно між ними не йде, особливо там, де один одному мусить наступити на пальці і сказати: «Посунься, грибе, нехай козар сяде». Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда приняти в рахунок і порцію національної односторонності, виключності, чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю. Загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мілітаризму при кінці XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племенних і расових шовінізмів.

Усе те — виплоди органічного росту новочасних суспільностей, свого роду Flegaljahre, нехай і так, — але все-таки признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції.

І при тім усі ті прояви в політичнім, національнім і соціальнім житті — се признаки ще одної, основної емансипації, може, найбільше характерної для XIX віку, емансипації, що творить ядро всіх інших: , її тіла й духа, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених правил, формул і догм.

н. Ну, Богу дякувати! От ти й дійшов до основного і найвищого — до анархізму! Гратулюю, але не завидую твоїй логіці.

н. До анархізму? Гм, може, до анархізму, а може, й ні. Коли, приміром, у філософії Кант розкопує давнішу догматику до самих основ і вчить нас не мішати суб’єктивного з об’єктивним і не твердити: се так мусить бути, бо того домагається мій розум, — але дошукуватися об’єктивної правди незалежно від припадкового складу наших думок і спостережень, то хіба він анархіст? Коли Шопенгауер розвиває ціле наше розуміння світу на основі найбільш суб’єктивного і індивідуального явища — волі, то чи він тим самим анархіст? Коли Конт, Мілль, Спенсер, Вундт, відкинувши всі апріорні погляди і догми, здвигають величну будову сучасного знання тілько на основі обсервацій, експериментів і критики, то чи вони анархісти? На всіх полях духового життя, в науці, літературі і техніці, XIX вік розбив усі традиційні шкаралущі, якими давніше опутаний був людський дух, розвіяв усі догми, починаючи від «Apostolicum», «Friedentimen», а кінчаючи на не менше догматичних droits de l’hommeі на догматиці старого раціоналізму. Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистро-умності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких та крутих каналів, де що крок треба було оберігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто відкриє їх. Ми ввійшли в епоху нових конкістадорів, геройський вік таких завойовників у духовній сфері, як Гумбольдт, Нібур, Гротефенд, Дарвін, або таких героїв техніки, як Стефенсон, Нобель, Едісон, Рентген. Адже сам XIX вік сотворив і розширив такі величезні поля людського знання, які не існували ще в XVIII віці, таку геологію і палеонтологію, органічну хімію, бактеріологію, електротехніку і багато інших. А в літературі чи ж не те саме? Чи ж на вступі XIX віку не блисли як два величезні метеори два наскрізь новочасні геніальні поети — Шеллі і Байрон, оба — величні індивідуальності, свобідні від пут традиції, високі революційні уми, революційні, власне, для свого часу тим, що ламали лід заскорузлої традиції і естетичної, та й усякої іншої догматики? А далі — романтики, всі, від найрадикальніших до найбільш реакційних, усі були борцями за емансипацію людської душі, людського чуття, людської особистої вдачі від пут традиції, а коли й допускали якісь пута, то хіба добровільні, такі, які та душа сама, з внутрішньої потреби схоче наложити на себе. А далі який же ряд пречудових індивідуалістів у всіх літературах Європи! Шотландець Бернс, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німці Гейне та Ленау, і поляки Міцкевич та Словацький, і росіяни Пушкін та Лєрмонтов, і наш Шевченко, і чех Гавлічек, і стілько, стілько інших, хіба ж се не історичні постаті, характерні для XIX віку? Вони, скажу сміло, неможливі в жаднім попереднім віці, характерні, власне, тим, що виявили в своїм життю масу основних прикмет, кождий своєї нації, і що їх поезія була невідлучною частиною їх духової істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більшій, сильнішій мірі, ніж се було можливе коли-небудь давніше. І друга половина XIX віку іде далі в тім напрямі, бореться під тим самим стягом. Чи маю називати її духовних репрезентантів і протагоністів?