Читать «Українська драматургія. Золота збірка» онлайн - страница 11

й. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам’ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, — може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива.

№ 7 Возный и выборний. Ой доля людськая — доля єсть слiпая! Часто служить злим, негiдним i їм помагає. (2) Добрi терплять нужду, по миру товчуться, I все не в лад їм приходить, за що не возьмуться. (2) До кого ж ласкава ся доля лукава, Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава. (2) Без розума люди в свiтi живуть гарно, А з розумом та в недолi вiк проходить марно. (2) Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива. (2)

()

Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.

Явление 4

прядет, шьет.

а. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?..

а. Менi з думки не йде наше безталання.

а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього.

а. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.

а. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность.

() Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо!

а. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе — розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?

а. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать — хорошi люди!

а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш — може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.

а. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться!

а. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.