Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 35

Московська історіографія привчила українських істориків пов’язувати нашу Київщину та Чернігівщину не з рідним їм Поділлям, а з чужими, далекими землями Тмутаракані (Рязанщини) та Мещери (Ростово–Суздальщини). Хоча, цілком очевидно, що така позиція хибна, притягнута за вуха.

За книгою Миколи Молчановського «Очерки известий о Подольской земле до 1434 года», виданою при Київському університеті в 1885 році, кордони Подільської землі у середині XV століття сягали від міста Бучач на річці Стрипа (захід) до річки Дніпро (схід) і від Теребовлі, Меджибожа, Хмільника, Дашева, Звенигорода на півночі до берегів Чорного моря на півдні. На заході Подільська земля омивалася річкою Дністер, а на сході — Дніпром.

До Подільської землі окремі історики включають частину землі між Дністром та Прутом з містами (замками) Хотином та Сороками, доля яких була пов’язана у давні часи з Поділлям. Але ця тема — окреме питання.

Коли звертатимемося до польських істориків і хроністів ХV–ХVІІ століть, які писали про давню Подільську землю, то завжди пам’ятаймо про наявність у їхніх працях звичайних елементів польського великодержавного шовінізму. Цим грішили всі давні польські хроністи: від Длугоша і Кромера до Гваньїні і Стрийковського.

Наш Літопис Руський розповідає про племена Подільської землі, хоча до XIV ст. вона, починаючи, ще з давньогрецьких часів, іменувалася по–іншому. Отже, Літопис:

«Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру: сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”» [18, с. 8].

Як бачимо, за літописом ще в часи давньогрецької держави в І тисячолітті до нової ери (далі писатимемо: н. е.) греки називали давні праукраїнські племена дулібів, уличів, тиверців та інші — скіфами. Хочемо ми чи ні, але цю достовірність ми зобов’язані або сприйняти, або аргументовано, спираючись виключно на факти, заперечити. Іншого шляху в історичній науці існувати не може.

Не маємо права, за принципом російської історіографії, писати щось, не опираючись на факти.

Слід зазначити, що, наприклад, Лаврентіївський літопис, який зберігається у Санкт–Петербурзі теж пише про наші слов’янські племена на півдні України–Русі:

«…Уличи, Тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви, бе множество их, седяху бо по Днестру оли до моря, суть грады ихи до сегодне, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь» [29, с. 17].

Наш великий земляк, легендарний Нестор і стародавні греки, як свідчать руські літописи, теж вказують на проживання уличів і тиверців у межиріччях Дніпро — Дністер — Дунай. Хоча Нестор величає ті племена Уличами і Тиверцями, а давні Греки — скіфами. Але той же Нестор пояснює, що мова йде про одні й ті самі племена: «…да то ся зваху от Грек Великая Скуфь».

Навіщо автор підкреслює і деталізує це питання?

Аби ми зрозуміли, що в різні епохи, різні наші південні сусіди називали нас по–різному.