Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 109

«Дані Новгород–Сіверського синодика, що їх названо “яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя”. У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн–Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв’язок зі своєю “отчиною” (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) — і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву» [44, с. 26].

Читачам пропонується залишити із наведених цитат для подальшого аналізу тільки ті факти, які сучасні українські історики визнали, засвідчили і не заперечили. Наводимо їх:

I. Новгород–Сіверський синодик у другій половині XIII століття згадує князя Івана Путивльського (із Путивля), його сина Івана — Володимира Київського та князя Андрія Овруцького.

II. Той же Андрій Овруцький (Путивлич) входив до оточення сина Данила Галицького — Лева, тобто був князем ще до 1300 року.

Отож, із наведених фактів зробимо такі висновки:

1. У другій половині XIII ст. в Путивлі сидів князь Іван. У нього були сини — Андрій та Іван–Володимир.

2. Андрій посідав Овруцький князівський стіл та входив до оточення Великого князя Галицько–Волинської держави, отож, скоріше за все, і його удільне князівство було складовою частиною тієї держави. Не забуваймо, що у 1240 році до Великого Галицько–Волинського князівства входили: Київ, Пінськ, Берестя, Кременець, земля навколо Овруча. Тому наділити уділом у ті роки на тій землі міг тільки великий князь, яким у 1240–1264 роках був Данило Галицький, а пізніше, до 1301 року, — його син Лев Данилович.

В історичній науці не зафіксовано жодного випадку, щоби золотоординські хани видавали ярлики на удільні князівства на теренах Галицької, Волинської та Київської земель.

А російські «доважки брехні» ніякого відношення до історичної науки не мають.

3. Київський удільний князь (Іван–Володимир Київський) скоріше за все посів свій уділ у другій половині 1300 року після розгрому ханом Тохтою улусного правителя хана Ногая. Військо Великого Галицько–Волинського князя Лева, разом зі своїми удільними князівствами, приймало участь у війні на боці війська Тохти. Тому є непряме свідчення. Послухаємо арабського історика Рукнеддіна Байбарса:

«Оба войска (хана Тохти и Ногая. — В. Б.) сошлись в местности, называемой Куканлык (між Дністром і Дунаєм. — В. Б.), и сразились. Поражение постигло Ногая во время заката солнца. Сыновья и войска его обратились в бегство и разбрелись по разным сторонам. Он же оставался на коне… Настиг его Русский… (воїн. — В. Б.)…тотчас тут же отрубил ему голову принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 114].

Слід знати, що в давні часи всі військові люди золотоординської армії не іменувалися за національною ознакою. Тому у війську хана Тохти не могло бути «руського воїна». Всі солдати Золотої Орди, будь–якої національності, були «татарськими людьми», а отже — татарськими воїнами. Згадка про «руського воїна» у історика ХІІІ–ХV століть могла з’явитися тільки у випадку, коли у війську хана Тохти брали участь руські (українські) князі зі своїми воєнними з’єднаннями. І не інакше!