Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 10

Ось ще одна дивна випадковість. Усі великі українські ріки (вони ж — скіфські, сарматські) походять від одного кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Донець… Одна випадковість за іншою! Цікаво зазначити, що кам’яних скіфських баб з типово українським орнаментом чомусь повністю винищувала російська влада.

Певно теж випадково.

Наведемо ще одну дивну «випадковість». Через тисячу років по скіфах українські козаки хоронили своїх гетьманів та кошових отаманів за старим скіфським звичаєм — насипали курган.

Український дослідник Володимир Іванович Петрук у своїй праці «Велика Скіфія переможе», 2011 року видання, досить влучно зазначив: «Феномен України полягає в тому, що її нинішня територія не є зшитою з клаптів в новітній час, як це уявляється В. В. Путіну чи тим політ–діячам та історикам, які в своїх картографічних уявленнях не йдуть далі від шкільної карти Київської Русі. Достатньо хронологічну вісь продовжити від часу Аскольда на глибину двох попередніх тисячоліть і перед нами постане дивне явище — та сама країна, вкрита стародавніми курганами, на тій же території, що охоплює Тавриду, Степи і Лісостеп. Не безіменна або з назвою археологічної культури, чисто науковою, і невизначеним етносом, а широко відома в античному світі поліетнічна, мультикультуральна Скіфія — велика європейська Причорноморська країна з часу наукового визначення поділу материків на Європу і Азію з кордоном по Танаїсу (Дону)» [61, с. 75].

Немає потреби зайвий раз доводити, що давня Скіфська держава була в свій час державою праукраїнського етносу, коли в неї була чітко визначена територія, а населення з тієї землі нікуди не зникало.

Слід тільки розуміти, що імперські історики, які у XVIII столітті писали світову історію, а то були переважно держслужбовці Пруської та Російської імперій, і на думці не мали, що скіфська спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що московитські царі платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. Ф. Міллер (1705–1783), Г. З. Байєр (1694–1738), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали.