Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 83

У цьому пункті з більшовиками не погоджувалися боротьбисти. Після аналізу проекту закону О. Шумський у виступі на III Всеукраїнському з'їзді рад відзначив: «Коли придивитися, прочитати статті, то можна твердо сказати, що, можливо, якісь 5 % маєтків не будуть радянськими [господарствами], інші будуть радянськими... Адже в Україні немає маєтків, де не було б культурних починань, і тут ясно, що людина, яка писала закон, мала за приклад маєтки Великороси. Там культурних маєтків небагато... Така редакція неможлива. Вона лише заважає Совітській владі».

Так само боротьбисти витупали проти намірів за наказом зверху перейти до організації комун на селі. Той же О. Шумський, відзначивши, що, в принципі, він є прихильником «комуністичного порядку», зауважив: «Але ми не можемо сказати, щоб сьогодні-завтра зробити комуну і все зробити по-комунальному». Для цього, на його думку, варто пройти ще довгий шлях агітації та перевиховання, а тому «не можна говорити серйозно, що однією з форм державного вирішення земельного питання є комунальні господарства». Схожі перестороги висловлював Д. Гопнер, уповноважений РНК РСФРР при РНК УСРР, у листі до М. Калініна від 9 травня: «Яке практичне значення в найближче півріччя за відсутності машин, худоби, палива, елементарних знарядь господарства та ін., може мати гасло сільськогосподарських комун або організації радянських господарств?» Але ЦК КП(б)У не дослухався до цих заперечень. Радгоспізація та комунізація земельних відносин стали однією з прикметних рис політики більшовиків 1919 р. Разом із продрозкладкою це зумовило могутні повстання, які, зрештою, і змели більшовицьку владу.

Наслідки комуністичного штурму на селі 1919 р. для більшовиків виявилися плачевними. Сукупність кадрових рішень більшовицького керівництва поряд із більш відвертим, ніж це було 1918 р., відображенням свого ставлення до селянства (пріоритет великих радянських господарств плюс продрозверстка та фактичне ігнорування національного питання) призвели до неочікуваного більшовиками ефекту. У масових настроях не відбулося відторгнення радянської влади, втім, дедалі популярнішими стають гасла: «Ради без комуністів!» Розгорнулася хвиля повстань, частину з яких збурював національний момент. Навіть така прорадянська партія, як УСДРП (незалежні), на початку квітня оголосила про початок антибільшовицького повстання та утворила в м. Сквира Всеукрревком. Це повстання розгорталося, як зазначав Ю. Мазуренко, «з пролетарськими лозунгами: диктатура пролетаріату і найбіднішого селянства, намагаючись спрямувати повстання не проти радянської влади як такої, не проти влади комуністичної, а проти влади існуючого уряду як окупаційної». Подібні випадки були не поодинокими.

Реакція комуністів-більшовиків на селянські повстання, які вони називали «куркульськими», нерідко була неадекватною і призводила лише до посилення спротиву. Президія ВУЦВК у складі Петровського, Косіора, Затонського та Ворошилова врахувала це на розгляді 16 квітня 1919 р. пункту п'ятого порядку денного «Про недопустимість спалювання сіл під час придушення куркульських повстань». Резолюція з цього приводу була сама по собі промовиста і вказувала на більшовицькі пріоритети: «З огляду на неодноразові випадки спалювання цілих сіл при придушенні куркульських повстань, що є абсолютно недоцільним і вкрай шкідливим для совітської влади, запропонувати Совнаркому в терміновому порядку видати всім відповідним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалювання сіл».