Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 53

Більшовики намагалися довести (й почасти успішно), що вони органічну для українців єдність національного і соціального зберігають (не порушуючи національних прав, дбають про соціальні), тоді як «радівці» через свою «буржуазність» не лише не борються за соціальні права, а й фактично порушують національні (лякали відновленням влади російських поміщиків).

Якщо порівняти радянську владу початку 1918 р. з тією ж таки радянською владою більш пізнього періоду, то побачимо величезну різницю. Після опанування більшовиками ситуації головна риса радянської влади полягала в тому, що, попри часткове збереження своїх початкових форм, вона мала жорстко централізований характер і була побудована «згори донизу». Тоді як наприкінці 1917 — на початку 1918 р. було інакше: найактивніші діячі рад формували реальну владу на місцях, а центральна влада не була «обов'язковою». Як згодом образно зауважив з цього приводу один із керівників КП(б)У перших років її існування Емануїл Квірінг, «то був період, коли ми мали республік маже стільки, скільки було губернських міст». Втім, губернськими містами це не обмежувалося, тому слова М. Скрипника актуальні й для нашого дослідження: «Не будемо тут зупинятися на прикладах цієї ріжноманітности: на історії, напр., радвлади у Старобільську, де була власна Рада Народних Комісарів, чи у Сумах, що мали власний радянський Народній секретаріят».

Отже, на початку 1918 р. більшовицьке керівництво ще не встановило свого панування в радах, а лише було на шляху до цього. За допомогою взятих на озброєння народних гасел та збройних загонів із Росії (за великим рахунком, мешканців України один на одного нацькувати ще не вдалося) більшовики планомірно, в міру радикалізації суспільства, починали опановувати ради «зсередини». В Україні, яка з початком Російської революції вирізнялася потужністю національно-визвольного руху, однією з головних передумов була правильна тактика в національному питанні. Більшовицькі керманичі 1917 — початку 1918 р. врахували це повною мірою. Як цілком слушно відзначав М. Равич-Черкаський, «для тов. Леніна національне питання є містком, прокладеним від пролетаріату до сердець багатомільйонного селянства».

В Україні протягом цих місяців сягнула свого апогею руйнація колишньої системи влади, найпоказовішим прикладом якої в Росії став Жовтневий переворот. Така руйнація безпосередньо вплинула на падіння чи не останнього легітимізованого органу влади колишньої Росії — Української Центральної Ради та її уряду — Генерального секретаріату. Це стало результатом радикалізації вимог народних мас і насамперед стомлених війною солдатів.

Більшовики взяли на озброєння найпопулярніші та найрадикальніші гасла. Успішності й органічності такого «перехоплення гасел» сприяло те, що частина програмових засад більшовиків справді збігалася з народними вимогами. Перш за все це стосувалося ліквідації поміщицького землеволодіння та реквізиції великих промислових підприємств. Це був момент найвищої за весь період 1917—1920 рр. згоди між народними масами та більшовицьким керівництвом на території України. Якщо для перших реалізація названих вимог задовольнила головні їхні прагнення, то для інших це був лише перший крок до комуністичної революції. На території України другого кроку, тобто впровадження своєї справжньої програми дій, більшовики просто не встигли зробити — їх витіснила з України австро-німецька армія. Значна частина більшовицьких керманичів пов'язала свою поразку в Україні з «надмірною» увагою до національного питання та вирішила уникнути цього в майбутньому.