Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 42

Про те, що це не було випадковістю, свідчить ставлення до всього національно-українського з боку зрусифікованих робітничих мас, які на той час значною мірою вже перейнялися більшовицьким впливом. Характеризуючи їхню роль в утворенні першої української радянської державності, Володимир Затонський на пленумі ЦК КП(б)У, присвяченому українізації, наголошував у червні 1926 р.: «Хоча маса пролетарська і була настроєна рішуче проти всякої України, але, фактично, хто тую Радянську Україну збив, хто її організував? Безумовно, на кістках, на крові тих пролетарів, що ненавиділи навіть мову українську, бо вважали її за буржуазну».

Однак насправді зовсім не «маса пролетарська» визначала питання про владу. Головною силою була сформована переважно із селянства регулярна армія, де національна проблема не втратила актуальності. Частина українізованих збройних загонів перебувала на території Росії. У такій ситуації публічна зневага до національних прав України не лише прирекла б спроби більшовиків захопити Україну на невдачу, а й могла б коштувати їм влади в Петрограді. Це добре розуміло центральне керівництво більшовиків і тому намагалося використати український чинник для збереження влади. У складеному 16 (3) грудня 1917 р. «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради» було перш за все наголошено на тому, що Раднарком визнає право України на самовизначення і навіть відокремлення, але виступає категорично проти її «буржуазної» політики.

Своє незадоволення протидією з боку Центральної Ради економічній централізації та експлуатації України, що виявилася насамперед у її відмові допускати більшовицьких комісарів до банків та в ухваленні рішення про друк власних грошових знаків після відмови більшовиків платити за постачене продовольство, Раднарком сформулював у «класових» категоріях. Водночас ті рядки з ультиматуму, де згадувалися посилання Центральної Ради «на автономні нібито права „Дону і Кубані“», свідчили про те, що можливості самовизначення для цих регіонів Ленін не припускав навіть теоретично. Виконання вимог ультиматуму означало для Центральної Ради оголошення війни донському козацтву, права якого для неї не були порожнім звуком. Є також підстави стверджувати, що, свого часу погодившись на безперешкодне просування козацьких полків на Дон, Центральна Рада утримала їх від втручання в українські справи, тобто це була ще й практична необхідність.

Ультиматум Раднаркому спочатку мав зворотний ефект. Це було закономірним явищем, оскільки широкі масі не сприймали більшовицьку владу як загальноросійську. Приміром, Євген Неронович, який належав до лівого крила українських соціал-демократів, що тісно співпрацювали з більшовиками, виступаючи на засіданні Малої Ради 2 грудня (19 листопада) 1917 р., зазначив: «Народні комісари — влада великоросійська. Ми можемо з ними погоджуватися як із владою великоросійською, а не загальноросійською». Київські більшовики були змушені якоюсь мірою нівелювати войовничий тон цього звернення Раднаркому. Виступаючи 5 грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, В. Шахрай відзначив: «Цей ультиматум, на нашу думку, є непорозумінням, яке мусимо ліквідувати без пролиття крові». І далі, добре розуміючи, що цей документ негативно позначиться на іміджі більшовицької партії, додав: «Не треба розпалювати національне почуття, як отутечки робиться». Втім, першопричиною конфлікту він таки назвав дії українських сил: «Роззброєння великоруських частин було гіркою образою для великоруських солдат і тим клином, що вбитий нині між українською і неукраїнською демократією. Це вина тієї політики, що провадила Центральна Рада».