Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 18

«Розкріпачення народів» після Російської революції: більшовицькі ігри з питанням про майбутній державний устрій

Напередодні Російської («Лютневої») революції більшовики не були представлені у правовому полі Російської імперії. Можливо, саме це спричиняло ту обставину, що під час вироблення плану практичних дій вони більш уважно прислухалися до суспільних настроїв, причому не лише «центральних», а й «окраїнних». Підтримка суспільства чи найбільш активних представників його верств була потрібна для того, щоб захопити владу. Більшовики були вимушені формально підтримувати популярні вимоги та виступати в авангарді боротьби за народні прагнення. Самою лише наукоподібною теорією у практичній роботі обійтися було неможливо.

Через низку причин, на частину яких ми звернули увагу раніше, з початком світової війни в Російській імперії актуалізувалося «українське питання». Політичні аспекти цього питання, як зовнішньо-, так і внутрішньополітичні, аналізувалися в історіографії неодноразово. Їх, зокрема, узагальнено у книзі «Нариси Української революції», що вийшла друком у 2011 р. Слід відзначити, що якби не масовий національно-визвольний рух, якби не національно орієнтована реакція на Російську революцію українських народних мас і насамперед тієї їх частини, що була в солдатських шинелях, то про врахування більшовиками прагнень українських політичних сил не могло бути й мови. Відомий науковець Іван Лисяк-Рудницький схарактеризував тогочасну ситуацію такими словами: «1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх „малоросів“ мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних „сепаратистів“».

Сплеск національно-визвольного руху в Україні після Російської революції яскравими фарбами змалював знаний дослідник української революції Владислав Верстюк: «Як великі та малі ріки України після сніжної зими 1917 р. зірвалися повінню, так і національна проблема, загнана старою владою під час Першої світової війни в глухий кут заборон і переслідувань, після падіння самодержавства перетворилася на могутній національно-визвольний рух». До такої оцінки його спонукав ретельний аналіз українських реакцій на Російську революцію: «Документи свідчать, що українське громадянство, його ініціативні групи та організації з перших днів революції, вітаючи її перемогу і підтримуючи загальнодемократичні гасла Тимчасового уряду, наголошували на необхідності негайного вирішення національного питання та розгорнули організаційну діяльність. Місцем зосередження виявилися не далекі глухі села, в яких не відчувалося конкуренції з боку загальноросійських сил, а найбільші промислові та культурні центри країни». Так, зокрема, вже 15 (2) березня 1917 р. була написана відозва Петроградського українського революційного комітету «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів у Петрограді». Впливовість проголошених ним закликів продемонструвала владній верхівці 20-тисячна демонстрація, що відбувалася в Петрограді 25 (12) березня на заклик цього комітету. Українські організації розгорнули активну діяльність також у Москві та в головних містах України. Однак безумовним центром українського руху став Київ.