Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 147

Справа юридичного оформлення реально існуючої централізованої держави з початку 1923 р. набула широкого розголосу. Багато не лише керівних республіканських діячів, але й низових активістів сприйняли ілюзію за чисту монету і вважали, що майбутній СРСР може стати справді рівноправним і добровільним союзом народів. Їхні ілюзії, здавалося б, знайшли відгук у рішеннях XII з'їзду РКП(б) з національного питання. Рівність і сприяння національним республікам залишалися також офіційними гаслами радянської агітації та пропаганди, хоча на практиці їх реалізація була неможливою. Компартійне керівництво намагалося пояснити все це браком часу для вироблення необхідних законодавчих актів. Мовляв, трохи зачекайте, далі все буде гаразд. Оскільки гасла залишалися, то в УСРР щоразу з'являлися нові державні діячі, які вимагали дій, відповідних до гасел.

Рішення XII з'їзду РКП(б), а разом з ними і пропагандистські заходи із зображення майбутнього СРСР як гарантії державності й суверенності України, сприяли активній співпраці з радянською владою широких верств української інтелігенції. Саме друга половина 1923 р. стала переломною у настроях українського вчительства, яке в основній своїй масі лише після початку політики коренізації перейшла на бік радянської влади. Таким чином, у Кремлі усвідомлювали, що змінювати пропагандистські гасла в національних республіках було недоцільно.

Надавати реальні повноваження республікам у господарській сфері сталінське керівництво не збиралося. Можна навіть сказати, що така пропозиція всерйоз навіть не розглядалася. Адже невідповідність форми (агітаційних гасел, пропаганди, іноді — зовнішніх атрибутів) та змісту (реальних дій) була правилом комуністичної політики. Змістовно з проголошенням Радянського Союзу відносини України з Кремлем принципово не змінилися. Однак спроби українського компартійного керівництва, вхопившись за формальності, не стільки зберегти (зберігати було нічого), скільки підвищити фактичний статус і економічний суверенітет УСРР на той час зрештою виявилися невдалими, але й вони мали далекосяжні наслідки.

Після створення СРСР і до початку нового комуністичного штурму 1928 р. керівництво УСРР намагалося відстоювати економічні пріоритети УСРР та власні управлінські повноваження. Іноді це навіть вдавалося. У Кремлі під час планування індустріалізації основні капіталовкладення під різними приводами збиралися спрямувати за межі України. Українське керівництво не задовольняв той факт, що «з 45 заводів, які збираються побудувати, лише три заводи будуть розміщені в Україні». Натомість українські урядовці економічно обґрунтовували першочерговий промисловий розвиток УСРР з тим, щоб до 1929/1930 р. частка української промисловості у загальносоюзній становила 38 %.

Обґрунтовуючи 1925 р. необхідність пріоритетного розвитку України, тогочасний голова Держплану УСРР Г. Гринько писав: «Через специфічні умови свого географічного положення (близькість європейських та близькосхідних ринків та наявність незамерзаючих портів), а також внаслідок специфічних рис своєї економіки (виробництво експортних товарів, видобуток найважливіших корисних копалин і концентроване розташування найголовніших галузей промисловості) вкладення капіталів в українське народне господарство має призвести до найбільш стрімкого народногосподарського ефекту для всього СРСР». Логічним (але не зовсім «комуністичним») був і висновок: «Не може бути зрівняльного підходу». Подібна точка зору була поширеною серед керівництва України, і воно відстоювало її перед Кремлем.