Читать «У нас в Кібертонії» онлайн - страница 8

Зійшли з помосту кандидатки, їхні місця зайняли юнаки. У професора Сурдинки затерпла рука, яку він підняв, вимагаючи тиші, а кібертонці все ще раділи. Навіть численне сімейство Невіртомущочуєш, яке сподівалося побачити провали та конфузи, порізало на частини зарані приготовлені транспаранти «Ай-я-яй» і склало «Айя! Айя! Айя!»

Нарешті майдан ущух, однак ненадовго. Кандидати скинули доміно, і всі побачили, що на помості стоїть — Тирляль! Овва, Тирляль! Всім відомий рудий Тирляль! Ну й комедія!

Машина щось говорила, але її ніхто не чув — усе потонуло в реготі саксофонів. А Тирляль зчепив великі обвітрені руки і дивився на сонце, — воно також сміялося, хоч саме також було руде.

Винаходи кандидатів займали так багато місця, що жюрі вирішило показати їх на екрані. Під дахом Весняного Палацу натягли біле полотнище, професор дав знак і демонстрація гігантів почалася. Показали машину, яка робила з мухи слона, і машину, що перетворювала слонів на мух. Показали механічну гору, яка йшла до Магомета. Було там кібернетичне чудо-юдо, нанівкит-напівспрут, передня половина якого, хоч і мала дуже розумний вигляд, зовсім нічого не робила, а задня, щоб привернути загальну увагу, калатала у мідні дзвони.

З кожним кадром нетерплячка глядачів зростала, всім хотілося дізнатись, що ж придумав голубар; та ось екран погас, а його ім'я так і не було згадане. Тут професор підвівся з-за столу, підійшов до Тирляля, витяг з кишені маленьку коробочку і високо підняв її над головою.

— Останній кандидат, — оголосив він, — порадував нас винайденням компаса!

Майдан весело зареготав: «Ну й винахідник! Оце голова!», — але професор був цілком серйозний, і інструменти мало-помалу вгамувалися.

— Цей компас, — вів далі професор, — не простий, а голубиний. Йому не страшні магнітні бурі й аномалії. Людина з таким компасом не заблукає, не зіб'ється з путі. Вона почуватиметься в дорозі так само впевнено, як голуб у небі.

Сурдинка хотів ще щось сказати, але тільки поплескав Тирляля по широкій зніяковілій спині.

Кібертонцям стало дуже соромно, та вони опанували себе і дружно виконали пісеньку «Ну не хлопець — просто скарб». Вони грали і плакали, бо над усе боялися незаслужено образити людину: у повітрі від їхніх сліз стало так вогко, що електронно-обчислювальна машина бюро прогнозів вже була зовсім налагодилася на дощ. Але тут на поміст вийшов найстаріший чоловік Кібертонії, дід Фальцет, і сказав, що народ хоче мати Тирляля своїм Доном, бо вигадувати всяку-всячину вміє кожний, а придумати щось потрібне людям може лише душевна людина.

— Конкурс ще не закінчено, — заперечила Машина.

— Ну й не треба! — відрубав дід. — Хіба й так не видно, що це за хлопець?

І він щиро поцілував голубаря в обидві щоки.

Машина сказала:

— Я виголошую протест. Те, що відбувається, суперечить моїй програмі.

— Протест відхилено, — відповів професор. — Жюрі приєднується до думки більшості.

Урочисто заспівали фанфари, і Тирляль з Айєю наблизилися до столу жюрі. Колишній Дон Кібертон вручив Тирлялеві гостру шпагу, а Кібертина нагородила свою наступницю чарівною усмішкою і короною. Схвильований голубар опустився перед Айєю на коліно. За звичаєм він мав поцілувати їй руку і зробив це так ніжно, що Айя примружилася, професорові асистенти делікатно відвернулись, а на майдані заграли арфи. Зачаровані кібертонці грали, як ніколи, та інструменти чомусь перестали їх слухатися. Мелодія звучала все тихіше, і, здавалося, ось-ось обірветься зовсім. Налетів вітер, із дзенькотом посипалися шибки, і лише тут люди відчули, що стало важко дихати.