Читать «Тупташка-невдашка» онлайн - страница 5

— Ні, я справді не хочу, Ел. На мене чекають у Ларчмонті. Містер Вейнбург такий добрий, я не можу…

— Подзвони йому і скажи, що тебе вбили. Давай чарку, хай тобі чорт!

— Не можна, слово честі, Ел. Надворі підмерзає, а в мене шини зовсім стерті. Розумієш, якщо я…

— Хай підмерзає. Йди дзвони. Скажи, що ти мертва, — мовила Елоїза. — Давай чарку.

— Ну добре… Де в тебе телефон?

— Он аж там, — сказала Елоїза, виходячи з порожніми чарками до їдальні. — Оно, бачиш? — Вона спинилася на порозі їдальні й поточилась, перебираючи ногами, щоб не впасти. Мері Джейн захихотіла.

— А я тобі кажу — ти добре не знала Волта, — казала о чверть на п'яту Елоїза, лежачи на килимі й тримаючи чарку з віскі на пласких грудях. — Ніхто так не вмів мене насмішити, як він. Просто до сліз. — Вона глянула на Мері Джейн. — Ти пам'ятаєш той вечір, в останній семестр, коли та навіжена Луїза Германсон увірвалася до нашої кімнати в самому ліфчику? Такий чорний, вона його купила в Чікаго.

Мері Джейн захихотіла. Вона лежала долілиць на канапі, спершись підборіддям на валок, щоб краще бачити Елоїзу. Її чарка стояла на підлозі так, щоб можна було дотягтись рукою.

— Авжеж, він умів мене насмішити, — сказала Елоїза. — Смішив у розмові. Смішив по телефону. Навіть у листах. І найцікавіше те, що він нітрохи не намагався смішити мене, з ним просто було весело. — Вона ледь повернула голову до Мері Джейн. — Будь ласка, кинь мені сигарету.

— Я не можу до них дотягтися, — сказала Мері Джейн.

— Ну й чорт з тобою — Елоїза знову втупила очі в стелю. — Раз я була впала, — повела вона далі. — Я чекала на нього, як звичайно, на зупинці, біля самого гуртожитку, а він чогось спізнювався, прийшов, коли автобус уже рушав. Ми кинулись бігти, і я впала й звихнула собі ногу. А він каже: «Бідна моя тупташка-невдашка». Це він про мою ногу. Отак і назвав її: тупташка-невдашка. Господи, який же він був милий!

— А в Лью хіба немає почуття гумору? — спитала Мері Джейн

— Що?

— Хіба в Лью немає почуття гумору?

— А дідько його знає! Мабуть, є. Регоче, як бачить карикатури абощо. — Елоїза звела голову, взяла з грудей чарку і трохи надавила її.

— Усе-таки цього не досить, — сказала Мері Джейн. — Замало. Це ще не все.

— Що не все?

— Ну… сама знаєш. Коли хтось уміє насмішити тебе й таке інше.

— Хто тобі сказав, що не все? Слухай, ти ж не черниця чи який біс, то повинна жити весело.

Мері Джейн захихотіла.

— Ти здуріла, їй-богу! — мовила вона.

— Ох, який він був милий! — сказала Елоїза. — І веселий, і ласкавий. Але не такий солодкий, як ті дурні хлопчаки. Він і ласкавим був по-особливому. Знаєш, що він якось зробив?

— А що? — спитала Мері Джейн.

— Ми їхали поїздом з Трентона до Нью-Йорка — його саме Забирали до війська. А у вагоні холоднеча. Ми накрилися моїм пальтом. Пам'ятаю, що на мені був джемпер, я взяла його в Джойс Морроу, — пригадуєш, який у неї був гарний синій джемпер?

Мері Джейн кивнула головою, та Елоїза навіть не глянула на неї.

— Ну от, і його рука опинилася в мене на животі. Розумієш, просто так. І раптом він каже: в мене такий гарний живіт, що краще б якийсь офіцер звелів йому висунути другу руку у вікно. Хоче, каже, щоб усе було по справедливості. І забрав руку з живота. Тоді порадив кондукторові, щоб той не горбився. Сказав, що найдужче його обурює, як хтось не вміє гідно носити свій мундир. А кондуктор звелів йому йти спати. — Елоїза на мить задумалась, потім додала: — Важливе не те, що він казав, а як казав.