Читать «Тринадцять загадкових випадків» онлайн - страница 13
Аґата Кристі
«Я незнайомка, — безтурботно повідомила вона. — Ось хто я така. А тепер, заради всього святого, ходімо вечеряти».
Після вечері ми вийшли з дому. Ніч була чудова, тепла й лагідна, місяць сходив над обрієм.
Ми блукали по околиці, базікали, і час минав досить швидко. Але десь через годину ми помітили, що Даяни Ешлі з нами нема.
«Немає жодного сумніву, що спати вона не пішла», — зауважив Річард Гейдон.
Віолетта Менерінґ похитала головою.
«Звичайно, ні, — сказала вона. — Я бачила, як вона пішла в тому напрямку близько чверті години тому».
І, мовивши це, вона показала рукою на гай, що здавався зовсім чорним і відкидав чорну тінь у місячному світлі.
«Цікаво знати,
Ми попрямували туди всією компанією, дещо заінтриговані тим, що там виробляє міс Ешлі. Але щодо мене, то я відчув дивну нехіть заходити під ті дерева, які відкидали чорну тінь і не віщували мені нічого доброго. Щось сильніше, ніж я, здавалося, стримувало мене й благало не йти туди. Тієї миті я почував себе більше ніж будь-коли впевненим: у тім місці є щось справді погане. Думаю, й інші відчували те саме, що відчував я, хоч ніхто не мав бажання зізнатись у цьому. Дерева стояли дуже щільно, і місячне світло не проникало крізь їхні віти. Навколо нас лунали десятки всіляких тихих звуків, шепотіння й зітхання. Відчуття було геть моторошним і, не змовляючись, ми всі намагалися триматись укупі.
Несподівано ми вийшли на відкриту галявину в центрі гаю й застигли від подиву, бо там, на порозі поганської святині, виднілись невиразні обриси постаті, туго загорнутої в прозору газову тканину, із двома рогами у формі півмісяця, що стриміли з чорної кучми волосся.
«О Господи!» — вигукнув Річард Гейдон, і краплі поту заблищали в нього на обличчі.
Але погляд Віолетти Менерінґ був набагато проникливішим.
«Та це ж Даяна! — вигукнула вона. — Але що вона зробила з собою? Вона стала зовсім не схожа на саму себе!»
Постать у дверях святилища піднесла руки вгору. Вона ступила крок уперед і проспівала високим і дзвінким голосом:
«Я — жриця Астарти. Остерігайтеся наблизитись до мене, бо я тримаю смерть у своїй руці».
«Не робіть цього, люба, — запротестувала леді Меннерінґ. — Ви дуже нас налякали, справді дуже».
Гейдон кинувся до неї.
«Святий Боже, Даяно! — вигукнув він. — Ти чудова!»
Мої очі нарешті звикли до місячного світла, і я став бачити значно краще. Вона й справді, як сказала Віолетта, була зовсім не схожа на себе. Риси її обличчя стали більш азіатськими, очі перетворилися на вузькі щілини, у блиску яких відчувалося щось жорстоке, а на губах грала дивна посмішка, якої я раніше ніколи за нею не помічав.
