Читать «Ти чуєш, Марго» онлайн - страница 70

Марго інтуїтивно відчула: сюди!

Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повторили знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей вигук і не повернула.

Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.

''Васю загубили", - подумала Марго.

У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття було дуже знайомим -- і не дивно: недавно вони вже подорожували у підземеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько, як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кращий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло поширювалося рівномірно і не засліплювало очі, а останньому у вервечці було видно не набагато гірше, аніж першому.

Ахмет зупинився. За ним зупинилися і всі решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього приятеля - козака Хведора Полохливця, що втік п поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому, як рідному.

- Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш? -спитала Марго.

- Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите... - відмовив він хрипким голосом і закашлявся.

Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той вдихнув і задоволене всміхнувся.

- Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш ч нами!

- А вельмишановна пані мене простила? Та давно вже - скільки води збігло... Та я задля пані життя оддам...

- Ой-ой-ой! "Бреху-бреху!" - як казала моя бабця Варка. Андибере, довбню!

Ніхто навіть не здивувався, коли Андибер став лупати "сю скалу", як мужній франківський каменяр.

- Обережно: лице! - кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.

- Ну й замурував ти себе, - розсміявся Андибер, — на віки вічні!

- Файна робота! - оцінив Ахмет-провідник.

- Слухай, Хведоре, а як ти теє... - зам'явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той відправляв свої фізіологічні потреби.

- А я не теє... - відмовив той. - Безперервний цикл, утямив? Обережно: лице!

Зробивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.

Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, виписані, викарбувані їхні гріхи. "Я многоженець!"; "Грішу з одруженим"; "Хочу грішної любові"; "Порушив заповідь: не забажай жони ближнього"; "Обожнюю збочення!"; "Я, здається, хочу мужчину".

- Господи! - сказала Марго. - Ходімо далі. Тепер усі йшли мовчки, бо, запам'ятавши записані гріхи, намагалися вирахувати: де чий.

- Так ішли довго, поки не почала сміятися Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявляли одне про одного. Нічого собі!