Читать «Тепло його долонь» онлайн - страница 37
Юрій Ярема
— Ну, тоді мочи його! Щоб і не пригадав нас!
Удари посипалися на Остапа зливою: в живіт, по нирках, обличчю. Заюшений кров’ю, він уже не тямив, що коїться. Думка була одна — скоріше скінчилися б тортури, а далі байдуже…
Раптом удалині почувся крик. На бійку вибігло двоє людей: хлопець і дівчина.
— Пацани! Шухер! Зараз мусорів викличуть! Кидаймо це падло і вшиваймося!
— А-а-а-а, суко! Пощастило тобі, педику! — вилаявся ватажок.
Негідники почали розбігатися в різні боки — хто куди. Остап, не розуміючи нічого, все ж усвідомлював, що непритомніє. Останнє, що він бачив замутненим поглядом, — до нього наближалася пара, яка налякала нападників. Далі все було як у тумані.
4
На широкій кушетці лежав хлопець. Промінчик сонця скоса зазирав до кімнати крізь вузький отвір у фіранці. Промінь поволі підбирався до нерухомого тіла — поки не торкнувся світлом обличчя юнака.
Від зовнішнього вигляду Остапа холонуло серце: одне око припухло, повіко над іншим було розсічене, а в одному з куточків губ загусла кров. Тіло вкривали синці та подряпини.
Поворухнувшись від доторку сонця, юнак застогнав, — адже в нього болів кожен м’яз тіла. Трохи підвівши голову, він уважно оглянув себе.
— Кепські твої справи, Остапе, — пробурмотів він. — Що ж трапилося, га?
Роззирнувшись, Остап зрозумів, що перебував у приміщенні, яке бачив уперше. Довкола були незнайомі меблі, стримані барви.
У сусідній кімнаті почулося вовтузіння. Хтось пересував речі, тупотів та бубонів під носа. У дверях постав юнак років тридцяти. Його обличчя здалось Остапові знайомим. Високий на зріст, із різкими рисами обличчя та виразними вилицями. Одне око закривав чубчик, що хвилясто спадав на щоку.
— Нарешті отямився, вояче, — бадьоро зауважив ніби знайомий незнайомець.
— Де я? — простогнав Остап і спробував підвестися. Але на те не вийшло.
— Е-е-е-е-е, хлопче… Не рипайся, бо ще гірше буде. Дісталося ж тобі вчора, — порухом руки ніби знайомий незнайомець зупинив його.
— Мені твоє обличчя видається знайомим. Ми ніде раніше не бачилися? — запитав Остап, напружуючи пам’ять.
— Жартуєш? Ми їхали в одному купе до Києва три місяці тому. Мене Русланом звати…