Читать «Таємна історія» онлайн - страница 18

Отак завзято і вправно він водив мене, цілковито обеззброєного, від теми до теми. І я певен, що з цієї кількахвилинної на перший погляд бесіди (а насправді значно тривалішої) він зміг видобути абсолютно все, що хотів знати про мене. Я й не підозрював, що його пильне зацікавлення могло корінитися в будь-чому іншому, крім глибокого задоволення моїм товариством, і хоча я не одразу помітив, що говорю в бентежно широкому діапазоні тем (зокрема досить особистих і з не притаманною мені зазвичай відвертістю), та все одно лишився переконаним, що зробив це з власної волі. Шкода, мені вже зараз і не пригадати більшої частини тодішньої бесіди, точніше, не забулося в основному те, про що я сам розповідав і про що соромно згадувати через тупість сказаного. Єдиний пункт, щодо якого в нас виявилися розбіжні думки (коли не рахувати подивовано зведеної брови від самого тільки названого імені Пікассо; згодом, пізнавши Джуліана краще, я збагнув, що він тоді це сприйняв мало не як особисту образу), — це психологія. Природно, що через роботу на доктора Роланда й усе таке вона багато для мене важила.

— Невже ви справді вважаєте, — занепокоєно поцікавився він, — що психологію можна назвати наукою?

— Аякже. Хіба можна її назвати інакше?

— Але ж навіть Платонові було відомо, що верства, виховання й таке інше справляють непроминальний вплив на особистість. Мені здається, що психологія — це просто інакша назва для того, що древні звали фатумом.

— Психологія, справді, жахливе слово.

— Жахливе, еге ж? — жваво погодився він, але з його виразу обличчя можна було подумати, що вже сам факт використання цього слова свідчив про відсутність у мене смаку. — Можливо, в окремих ситуаціях його й можна визнати корисним конструктом, коли ми говоримо про деякі аспекти свідомості. Увесь провінційний люд, який мене оточує, вражає тим, що їхні життя настільки пов’язані з фатумом, що, по суті, можна говорити про їхню рокованість. І все ж таки, — засміявся він, — боюся, мої студенти мені не надто цікаві, бо я знаю на сто відсотків, що й коли вони робитимуть.

Мене приворожив той діалог, і, попри ілюзію його модерності та неконкретності (принаймні в моєму розумінні тавром сучасного розуму є його любов до постійного відхилення від теми), зараз мені зрозуміло, що словесними манівцями він знову і знову підводив мене до певних пунктів. Адже в той час як модерний розум примхливий і хаотичний, мислення класициста вимагає вузької спрямованості, впевненості й безжальності. У наші дні таку якість мислителя зустрінеш не часто. Хоч мені й доступна вправність у веденні таких хаотичних розмов із найкращими, в душі я — сама одержимість.

Ми ще трохи побесідували, й незабаром запанувала тиша. А за якусь мить Джуліан ґречно заявив: