Читать «Спокута сатани» онлайн - страница 252

О, які солодкі були ці зароблені сто фунтів! Я почувався королем незалежності! Царства прагнень і досягнень відкрилися переді мною. Що говорити про бідність?! Я був багатий! Багатий − я мав сотню фунтів, зароблену розумовою працею, і не заздрив мільйонерам, укритим золотим блиском.

Я думав про Мевіс Клер… Але я не смів надто довго зупинятись на її милому образі. З часом, можливо, коли я візьмусь до нового твору, коли я влаштую своє життя так, як хотів би його влаштувати, − у принципах віри, твердості й безкорисливості, − я напишу їй та оповім про все − про все, навіть про страшні незримі світи за межами невідомої країни вічної криги та снігів… Але тепер я вирішив лишитися сам і боротися, як повинна людина, не шукаючи ні допомоги, ні співчуття, не покладаючись на власне «я», а тільки на Бога.

Крім того, я не міг себе змусити знову поглянути на Віллосмір: він був для мене місцем жаху. Лорд Ельтон, усвідомлюючи, що це завдяки мені він отримав назад свій маєток, із курйозною поблажливістю запросив мене залишитись там і висловив жаль із приводу моїх «тяжких фінансових втрат»; але з його тону я розумів, що після моєї відмови відкрити справу проти повірників-утікачів він дивився на мене, як на божевільного, і волів би, щоб я відмовився від запрошення. І я відмовився; навіть коли настав день його весілля з Даяною Чесней, відзначений із пишнотою та блиском, я не поїхав туди. У списку гостей, надрукованому в газетах, я не без здивування прочитав ім'я: «Лючіо Ріманський».

Я тепер наймав скромну кімнату та знову взявся до літературної праці. Усіх колишніх знайомих я уникав, оскільки знав, що тепер, коли я майже злидар, вельможне товариство побажало викреслити мене зі свого візитного списку. Я жив зі своїми скорботними думками, розмірковуючи над багатьма речами, мужньо скеровуючи себе до покори, послуху та віри. День при дні я змагався з чудовиськом-себелюбством, яке являлося мені в тисячах подоб під час будь-якої зміни в моєму житті. Я вирішив переробити свій характер, побороти вперту натуру, що бунтувала, і змусити власну впертість служити вищим, ніж слава світу цього, цілям. Завдання було нелегке, однак із кожним новим зусиллям я робив успіхи.

Так я прожив кілька місяців у гіркому самоприниженні, як раптом увесь читацький світ наелектризувався новою книжкою Мевіс Клер. Мій перший твір, який нещодавно здобув прихильність публіки, знову було забуто й відкинено вбік; її твір, попри те що критики його, як завжди, гудили, широка хвиля суспільної похвали та ентузіазму піднесла до висот слави. А я… я радів! Більше не заздрячи її славі, я стояв осторонь, милуючись її тріумфальною колісницею, оздобленою не лише лаврами, а й трояндами − квітами народної любові та шани. Усією душею я схилився перед її генієм; усім серцем я шанував у ній чисту жінку! І, в самісінькому розпалі її блискучого успіху, коли цілий світ говорив про неї, вона написала мені простого коротенького листа, такого самого витонченого, як її миле личко: