Читать «Сон кельта» онлайн - страница 73

— Як там поживає отець Кротті? — запитав він. — Бачу, ви мали добрі знайомства там, у Німеччині.

— Якби не отець Кротті, я, певно, збожеволів би за ті місяці в Лімбурзькому таборі, — погодився Роджер. — Фізично він зовсім на вас не схожий. Нижчий, кремезніший, а обличчя в нього на відміну від вашого, блідого, майже червоне й ставало зовсім червоним після першого випитого кухля пива. Але з іншого погляду, він дуже схожий на вас. У загальному плані, я хочу сказати.

Падре Кротті був ірландським ченцем-домініканцем, якого Рим послав у табір військовополонених, що його німці облаштували в Лімбурзі. Його дружба багато означала для Роджера в ті місяці 1915–1916 років, протягом яких він намагався набрати серед військовополонених добровольців для Ірландської бригади.

— Він не знав, що таке занепад духу, — сказав Роджер. — Я його супроводжував, коли він навідував хворих, коли сповідав або соборував військовополонених у Лімбурзі, читав їм молитви. Він теж був націоналістом. Хоч і менш палким, аніж ви, отче Кейрі.

Отець Кейрі усміхнувся.

— Не думаю, щоб отець Кротті намагався навернути мене на католицьку віру, — докинув Роджер. — Він був надзвичайно обережний у наших розмовах, щоб я навіть не подумав, ніби він хоче переконати мене. Я сам до цього прийшов, ось тут, — він доторкнувся до своїх грудей. — Я ніколи не був вельми релігійним, я вже вам казав. Після того як померла моя мати, релігія стала для мене чимось механічним і вторинним. І тільки після 1903 року, після тієї подорожі тривалістю в три місяці й десять днів у внутрішні регіони Конго, про яку я вам розповідав, я знову став молитися. Коли подумав, що можу втратити розум, побачивши стільки страждань. Саме тоді я зрозумів, що людина не може жити без віри.

Він відчув, що голос у нього може зламатися, і замовк.

— Це від нього ви довідалися про Томаса де Кемпіса?

— Він цінував його дуже високо, — підтвердив Роджер. — Він подарував мені свій примірник «Наслідування Христа». Але тоді я не міг читати його. Не міг зосередитися, бо мав надто багато турбот у ті дні. Я залишив той примірник у Німеччині, у валізі з одягом. Нам не дозволили взяти на субмарину якийсь вантаж. Я дуже радий, що ви мені подарували іншого примірника. Боюся, мені не вистачить часу, щоб дочитати його.

— Англійський уряд поки що нічого не вирішив, — повідомив його священик. — Не втрачайте надії. Поза стінами вашої в’язниці є багато людей, які вас люблять і докладають неймовірних зусиль, щоб до вашої супліки про зміну міри покарання дослухалися.