Читать «Сон кельта» онлайн - страница 55

З допомогою отця Юто, який вільно розмовляв мовою племені, Роджер виконав свою роботу. Він опитав кожного селянина й кожну селянку, слухаючи, як вони повторюють те саме, що він уже чув і ще почує багато разів. Тут, у Вальї, він також здивувався, що ніхто з цих бідолашних створінь не поскаржився на головне: за яким правом прийшли сюди чужинці, що захопили їхню землю, визискують їх і знущаються з них? Вони думали тільки про найближче, найбезпосередніше — про квоти. Вони були надмірними, не існувало такої людської сили, яка могла б зібрати стільки каучуку, здати стільки харчів і надати стільки робочих рук. Вони не скаржилися також на те, що їх шмагають і беруть у заручники. Вони просили тільки, щоб їм трохи знизили квоти, щоб вони мали змогу виконувати їх і домогтися, щоби влада була задоволена жителями села Валья.

У ту ніч Роджер заночував у селі. Наступного ранку він забрав свої зошити, заповнені примітками та свідченнями, й попрощався з отцем Юто. Він вирішив змінити свій наперед установлений маршрут. Роджер повернувся на озеро Мантумба, сів на «Генрі Ріда» і вирушив до Кокільатвіля. То було велике селище з покрученими не мощеними вулицями й будинками, розкиданими між пальмовими гаями та невеличкими ділянками обробленої землі. Щойно зійшовши з корабля, він пішов до гарнізону Поліційної сили, досить примітивні будівлі якого були обгороджені частоколом із жовтих стовпів.

Лейтенант Танвіль був у відрядженні, куди покликали його службові обов’язки. Але Роджера прийняв капітан Марсель Жюньє, командир гарнізону й офіцер, відповідальний за всі пости та місця перебування Поліційної сили в регіоні. Це був високий, стрункий і мускулистий чоловік із засмаглою на сонці шкірою й уже сивим, недбало підстриженим волоссям. На шиї в нього висів образок Святої Діви, а нижче ліктя виднілося татуювання якогось звіряти. Він повів його до простого сільського кабінету, де на стінах було закріплено кілька прапорців і висіла фотографія Леопольда Другого в парадному однострої. Він запропонував йому філіжанку кави. Запросив сісти навпроти свого маленького робочого столу, де лежали зошити, лінійки, мапи й олівці, в дуже легенькому малому кріслі, яке загрожувало розвалитися від кожного руху Роджера Кейсмента. У дитинстві капітан жив в Англії, де його батько володів торговельним закладом, і добре розмовляв англійською мовою. Він був кадровим офіцером, який добровільно зголосився поїхати в Конго п’ять років тому, «щоб послужити батьківщині, пане консул». Він промовив ці слова з ядучою іронією.

Його мали підвищити у званні, й він збирався повернутися в метрополію. Він вислухав Роджера, не урвавши його жодного разу, з дуже серйозним виглядом, і, здавалося, був глибоко стурбований тим, що почув. Вираз його обличчя, поважний і непроникний, жодного разу не змінився, незалежно від того, які подробиці викладав йому Роджер. Роджер був точний і намагався не проминути жодної деталі. Він виклав і те, про що йому розповідали, й усе те, що бачив на власні очі: змережані кривавими рубцями спини й сідниці, розповіді тих, кому довелося продати своїх дітей, щоб заплатити квоти, які вони неспроможні були зібрати. Він повідомив, що уряд Його Величності буде поінформований про ці жахіття, але крім того, він вважає за свій обов’язок висловити ім’ям уряду, який він репрезентує, свій власний протест проти діянь Поліційної сили, що несе відповідальність за ті страхітливі знущання, які її солдати влаштували, зокрема у Вальї. Він бачив на власні очі, як те село перетворилося на маленьке пекло. Коли він замовк, обличчя капітана Жюньє залишалося незворушним. Мовчанка тривала довго, але він терпляче чекав. Нарешті, зробивши легкий рух головою, капітан лагідно йому відповів: