Читать «Сон кельта» онлайн - страница 54

У ченця тремтів не тільки голос, а й очі, руки та дух. Він безперервно кліпав очима. На ньому була груба туніка, покрита плямами й волога, а обліплені грязюкою й подряпані ноги були взуті в сандалі, сплетені зі смужок шкіри. Падре Юто прожив близько десятьох років у Конго. Він підіймався на вершину гори Бонґанданґа й зовсім близько бачив леопарда, який замість стрибнути на нього зійшов зі стежки, на якій вони зустрілися, виляючи хвостом. Він навчився розмовляти тубільними мовами і здобув довіру аборигенів, а надто жителів села Валья, цих мучеників.

Вони вирушили в дорогу вузькою стежкою поміж високими й густолистими деревами, яку іноді перетинали вузькі струмочки. У гіллі щебетали невидимі птахи, й іноді зграя папуг зі свистом пролітала над їхніми головами. Роджер звернув увагу на те, що чернець ішов через ліс легко й невимушено, не спотикаючись, так ніби мав великий досвід у цих переходах крізь високу траву й густі чагарі. Падре Юто розповідав йому про те, що відбувалося у Вальї. Як її населення, що дуже зменшилося, не змогло ані віддати останню квоту харчів, каучуку та дерева, ані надати стільки робочих рук, скільки вимагала влада, й тоді до села увійшли тридцять солдатів Поліційної сили під командуванням лейтенанта Танвіля, з гарнізону Кокільатвіля. Побачивши, як вони наближаються, усі жителі села втекли в ліс. Але тлумачі знайшли їх і переконали в тому, що вони можуть повернутися. Мовляв, нічого з ними не станеться, лейтенант Танвіль лише розповість їм про нові розпорядження й укладе нову угоду із селом. Вождь наказав їм повернутися. Щойно вони з’явилися, як солдати накинулися на них. Чоловіків і жінок прив’язали до дерев і відшмагали. Одна вагітна жінка, яка відійшла помочитися, дістала кулю від солдата, який подумав, що вона втікає. Інших десятьох жінок відвели в maison d’otages Кокільатвіля як заручниць. Лейтенант Танвіль надав тиждень часу чоловікам Вальї, щоб вони виконали накладену на них квоту, пригрозивши, що інакше всі десятеро жінок будуть розстріляні, а село спалене.

Коли через кілька днів після цієї події падре Юто прийшов до Вальї, він побачив жахливу картину. Щоб виконати накладені на них квоти, родини села продали своїх дітей, хлопчиків і дівчаток, а двоє з чоловіків своїх дружин мандрівним торговцям, які купували рабів нишком від влади. Чернець вважав, що проданих у рабство дітей і жінок було щонайменше вісім, але, можливо, й більше. Тубільці були охоплені жахом. Вони віддали виторгувані гроші за каучук та харчі, щоб покрити свій борг, але не були певні, що тих грошей вистачить.

— Ви можете повірити, що таке може діятися на цьому світі, пане консул?

— Так, отче, можу. Тепер я вірю в усе погане та жахливе, що мені розповідають. Якщо я чогось і навчився в Конго, то це того, що немає лютішого й кривавішого звіра, аніж людина.

«Я не побачив, щоб хтось плакав у Вальї», — думатиме згодом Роджер Кейсмент. Також він не почув, аби хтось нарікав. Здавалося, село населене автоматами або привидами, які блукали між тридцятьма хатинами, що були зроблені з дерев’яних паличок і мали гостроверхі дахи з листя пальми, то в один бік, то в протилежний, нічого перед собою не бачачи, не знаючи, куди їм іти, забувши, хто вони такі, де перебувають, так ніби якесь прокляття впало на село, перетворивши його жителів на привидів. Але плечі й сідниці в тих привидів були вкриті свіжими рубцями, деякі з них досі кровоточили.