Читать «Сон кельта» онлайн - страница 255

Протягом усього цього періоду рятував його лише отець Томас Кротті. «Святі існують, це не міф», — твердив він собі. Кого він мав на увазі, як не отця Кротті? Той ніколи не нарікав, він пристосовувався до найгірших обставин з усмішкою на обличчі, ознакою його доброго гумору та оптимізму, його внутрішньої переконаності в тому, що в житті завжди є багато чудових речей, заради яких варто жити.

Це був чоловік радше низенький, аніж високий, з рідким сивим волоссям і круглим червоним обличчям, на якому його ясні очі, здавалося, променіли й бризкали іскрами. Він походив із дуже вбогої селянської родини, з провінції Ґелвей, й іноді, коли настрій у нього був кращий, ніж зазвичай, співав ґельською мовою колискові пісні, які чув від матері, коли був немовлям. Довідавшись, що Роджер прожив двадцять років в Африці й близько року в Амазонії, він розповів йому, що від часів семінарії він мріяв поїхати з місією в якісь далекі краї, але домініканський орден визначив для нього іншу долю. У таборі він заприятелював з усіма полоненими, бо до всіх ставився з однаковою повагою, незалежно від їхніх ідей та переконань. Позаяк від першої хвилини він зрозумів, що тільки невеличка меншість дозволить Роджерові переконати себе своїми ідеями, він поводився строго неупереджено, ніколи не висловлюючись ані на користь, ані проти Ірландської бригади. «Усі, хто перебуває тут, страждають і є дітьми Бога, а отже й нашими братами, чи не так?» — казав він Роджерові. У своїх тривалих розмовах з отцем Кротті Роджер майже не торкався політики. Вони багато говорили про Ірландію, це так, про її минуле, її героїв, її святих, її мучеників, але на устах отця Кротті найчастіше з’являлися ті ірландці, які були стражденними й нікому не відомими трударями, які гнули спину від світанку до світанку, щоб заробити собі шматок черствого хліба, й ті, яким доводилося виїздити до Америки, Південної Африки та Австралії, щоб не померти з голоду.

Саме Роджер підняв у розмовах з отцем Кротті тему релігії. Домініканець і тут був дуже стриманим, безперечно, думаючи, що його співрозмовник як прихильник англіканської церкви хотів би уникнути конфліктної ситуації. Та коли Роджер розповів йому про свій духовний розлад і признався, що був у його житті час, коли він усе більше схилявся до католицтва, релігії, яку сповідувала його мати, отець Кротті охоче заговорив на цю тему. Він терпляче намагався задовольнити його цікавість, розвіяти сумніви та відповісти на запитання. Одного разу Роджер наважився запитати його напрямки: «Чи вважаєте ви, що я роблю добре те, що роблю, чи, на вашу думку, я помиляюся, отче Кротті?» Священик став дуже серйозним. «Я не знаю, Роджере. Я не хотів би брехати вам. Усе дуже просто — я нічого про це не знаю».

Роджер тепер і сам цього не знав, після того як у перші дні грудня 1914 року, спочатку прогулявшись по табору Лімбурґ із німецькими генералами де Графом і Екснером, нарешті наважився виступити перед сотнями ірландських полонених. Ні, реальність аж ніяк не відповідала його передбаченням. «Яким же я був наївним», — сказав він собі, пригадуючи з несподіваним смаком попелу в роті неприязні, ворожі обличчя полонених, коли він їм пояснював, говорячи про свою палку любов до Ірландії, чому він вирішив створити Ірландську бригаду, говорив про ту місію, яку вона має виконати, про те, що батьківщина з великою вдячністю прийме жертву тих бійців, які в ній воюватимуть. Він пригадав, як, уриваючи його промову, викрикували ім’я Джона Редмонда, несхвальний, а часом і погрозливий гомін, мовчанку, яка запала після його слів. Найпринизливішим був для нього той факт, що коли він закінчив говорити, німецькі охоронці оточили його й допомогли йому покинути табір, бо хоч слів і не було чутно, але поведінка більшості полонених давала підстави припустити, що вони можуть напасти на оратора.