Читать «Сон кельта» онлайн - страница 254

Маріо Варґас Льоса

Лист від Аліси став для нього ніби променем сонця. Те, що особа, якою він найбільше захоплювався і до якої, як йому здавалося, він був політично ближчий, аніж до будь-якої іншої, осудила те, що він робить, і сказала йому про це прямо й категорично, приголомшило його. Звичайно, з Лондона, з його далекої перпективи події можуть здаватися зовсім іншими. Але хоч він і намагався знайти для себе багато виправдань, у нього виникали тривожні сумніви: його політична вчителька, його подруга і наставниця уперше висловила йому своє несхвалення, вважаючи, що замість допомагати він завдає шкоди ірландській справі. Відтоді одне запитання безперервно лунало в його свідомості, немов зловісний вісник лиха: «А якщо Аліса має слушність, а я помиляюся?»

Того ж таки місяця листопада німецькі власті послали його на передову лінію фронту, до Шарлевіля, щоб він міг поговорити з військовими командирами про створення Ірландської бригади. Роджер казав собі, що якщо він матиме успіх і створить військову силу, яка воюватиме поруч із німецькими збройними силами за незалежність Ірландії, то, можливо, сумніви багатьох його товаришів, таких як Аліса, розвіються. Вони зрозуміють, що в політиці сентименталізм тільки заважає, що ворог Ірландії — Англія і що вороги її ворогів — це друзі Ірландії. Подорож, хоч і була короткою, але справила на нього добре враження. Високі німецькі воєначальники, що воювали в Бельгії, були переконані у своїй перемозі. Усі вони аплодували ідеї створення Ірландської бригади. З війни він не вельми багато чого побачив: війська на дорогах, шпиталі в селах, шеренги полонених, що охоронялися озброєними солдатами, далекі вибухи снарядів. Коли він повернувся до Берліна, його чекала добра новина. У відповідь на його прохання Ватикан вирішив послати двох священиків туди, де він мав намір зібрати ірландських військовополонених: августинця, фрая О’Кормана й домініканця фрая Томаса Кротті. Корман буде присутній там протягом двох місяців, а Кротті весь час, поки в ньому буде потреба.

А що якби Роджер Кейсмент не познайомився з отцем Томасом Кротті? Мабуть, він не пережив би тієї жахливої зими 1914/15 року, в яку вся Німеччина, а надто Берлін, була заметена сніговими бурями, які зробили непрохідними дороги й вулиці, з її шаленими вітрами, що виривали з корінням дерева й кущі, розламували навіси над дверима та вікнами й розбивали шибки, з морозами в п’ятнадцять і двадцять градусів нижче нуля, які набагато важче було терпіти, з огляду на війну, коли не було ані світла, ані центрального опалення. Фізичні болі знову люто накинулися на Роджера: болі у стегні, під грудьми примушували його зігнутися у кріслі в три погибелі й не дозволяли підвестися на ноги. Він не раз думав, що тут, у Німеччині, він залишиться паралізованим назавжди. Його знову став мучити геморой. Митися у ванні стало для нього справжньою мукою. Він відчував, що його тіло ослаблене й стомлене, так ніби він постарів на двадцять років.