Читать «Сон кельта» онлайн - страница 153

— Бачу, ви прихилилися до нього, сеньйоре Кейсмент. Чому б вам його не забрати? Він сирота. Я його вам дарую.

Потім Роджер подумав, що фраза «я його вам дарую», якою Віктор Маседо хотів йому догодити, сказала більше, аніж будь-яке інше свідчення: цей начальник міг подарувати будь-якого індіанця зі своїх володінь, бо носії та збирачі належали йому так само, як і дерева, будинки, рушниці й «ковбаси» каучуку. Він запитав у Хуана Тісона, чи існують якісь перешкоди проти того, щоб він забрав Омаріно із собою до Лондона — Товариство боротьби з рабством забере його під свою опіку й подбає про те, щоб дати йому освіту, — й Тісон не висунув ніякого заперечення.

Проте через кілька днів до Омаріно приєднався Аредомі, підліток із племені андуків. Він прибув до «Чоррери» зі станції «Сур», і наступного дня, коли Роджер купався в річці, він побачив голого хлопця, що хлюпався у воді разом з іншими аборигенами. То був дуже гарний юнак, із гармонійно розвиненим і гнучким тілом, яке рухалося з природною елегантністю. Роджер подумав, що Герберт Ворд зможе виліпити прегарну скульптуру з цього підлітка, який стане символом чоловіка з Амазонії, позбавленого каучукопромисловцями своєї землі, свого тіла і своєї краси. Він роздав бляшанки з консервами андукам, що там купалися. Аредомі вдячно поцілував йому руку. Він відчув досаду й разом із тим хвилювання. Хлопець пішов за ним до його оселі, схвильовано жестикулюючи та розмовляючи, проте Роджер не розумів, що він каже. Він покликав Фредеріка Бішопа, й той йому переклав:

— Він просить, щоб ви взяли його туди, куди поїдете. Обіцяє служити вам добре.

— Скажи йому, я не можу взяти його, бо я вже беру із собою Омаріно.

Але Аредомі не піддався умовлянням. Він нерухомо стовбичив біля хатини, в якій Роджер спав, і ходив за ним повсюди за кілька кроків із німим благанням в очах. Роджер вирішив порадитися з Комісією та з Хуаном Тісоном. Чи вони не будуть проти, якщо, крім Омаріно, він забере із собою й Аредомі? Можливо, два хлопчики додадуть переконливості його звіту: обоє вони мають шрами від канчуків. З другого боку, вони достатньо юні, щоб їм можна було дати освіту і включити їх у ту форму життя, в якій немає місця для рабства.

Напередодні відплиття «Ліберала» на станцію «Чоррера» прийшов Карлос Міранда, начальник станції «Сур». Він привів із собою сотню аборигенів, які принесли каучук, зібраний у тій місцевості за останні три місяці. То був чоловік гладкий, квадратний і дуже білий. Судячи з його манери розмовляти й поводитися, він, здавалося, одержав кращу освіту та виховання, ніж інші начальники. Безперечно, він походив із родини середнього класу. Але його послужний список не був менш кривавим, ніж у його колег. Роджер Кейсмент та інші члени Комісії одержали кілька свідчень про випадок зі старою бора. Кілька місяців тому одна жінка на станції «Сур», у нападі розпачу чи божевілля, почала криками закликати бора, щоб вони піднялися на боротьбу й не дозволяли більше ані принижувати себе, ані ставитися до себе, як до рабів. Її крики паралізували жахом індіанців, що оточували її. Розлючений, Карлос Міранда накинувся на неї з мачете, яке вихопив в одного зі своїх «хлопців», і зітнув їй голову. Вимахуючи головою жінки, яка обляпала його кров’ю, Міранда пояснив індіанцям, що таке станеться з усіма ними, якщо вони не виконуватимуть свою роботу й наслідуватимуть стару. Цей стинач голів був чоловіком простим і веселим, балакучим і невимушеним, який намагався сподобатися Роджерові та його колегам, розповідаючи їм жартівливі історії та анекдоти про екстравагантних і мальовничих персонажів, із якими він познайомився в Путумайо.