Читать «Сон кельта» онлайн - страница 140

Роджер Кейсмент з’ясував, що багато «розумників» не виконували ніякої продуктивної праці. Вони були тими людьми, які вкидали аборигенів до в’язниць, катували їх і визискували. Вони з ранку до вечора валялися на землі, курили, пили, розважалися, ганяли м’яча, розповідали анекдоти або віддавали накази. На аборигенів вони навалювали всю роботу: будувати оселі, лагодити дахи, зіпсовані зливою, поновлювати стежку, яка спускалася до пристані, мити, чистити, вантажити, готувати їжу, а протягом того короткого часу, який їм залишався, обробляти свої поля, без яких вони не мали б чого їсти.

Роджер розумів, у якому стані духу перебували його товариші. Якщо навіть для нього, який прожив двадцять років у Африці й, здавалося, бачив там усе, те, що тут відбувалося, здавалося страхітливим і неможливим, напружувало йому нерви до крайньої межі, на якісь хвилини вкидало його у стан цілковитої знемоги, то як могли сприймати таку дійсність ті, хто більшу частину свого життя прожив у цивілізованому світі, вірячи в те, що й решта Землі є такою, де існує суспільство, що має закони, церкви, поліцію, звичаї та мораль, які не дозволяють людським створінням поводитися, як дикі звірі й люті хижаки.

Роджер хотів продовжити свою роботу в Путумайо для того, щоб зробити свій звіт якомога повнішим, але причина була не тільки в цьому. Крім усього іншого, він хотів якнайліпше пізнати персонажа, який, за всіма свідченнями, був парадигмою жорстокості в цьому світі: Армандо Норманда, начальника станції «Матансас».

Ще з Іквітоса він чув анекдоти, коментарі й натяки про цього чоловіка, чиє ім’я завжди пов’язували з такою ницістю та підлотою, що його образ геть заполонив його уяву, й він нерідко бачив кошмарні сни, з яких прокидався залитий потом і з прискореним серцебиттям. Він був переконаний, що багато з тих розповідей, які він почув від барбадосців про Норманда, були перебільшеннями, розпаленими палкою уявою, такою притаманною народам південних країн. Але сам той факт, що цей суб’єкт міг створити подібну міфологію, вказував на те, що йшлося про створіння, яке, хоч це й здавалося неможливим, переважало в дикунстві таких страхітливих виродків, як Абелардо Аґверо, Альфредо Монт, Фідель Веларде, Еліас Мартіненґі та інші потворні суб’єкти їхньої породи.

Ніхто точно не знав, до якої національності він належав — його вважали перуанцем, болівійцем або англійцем, — але всі погоджувалися з тим, що йому не було ще й тридцяти років і що він навчався в Англії. Хуан Тісон чув, як розповідали, що він здобув освіту бухгалтера в одному з лондонських інститутів.

На вигляд він був низенький, тендітний і дуже потворний. Згідно з розповіддю барбадосця Джошуа Даєла від його хирлявої особи променилася «зла сила», яка примушувала тремтіти кожного, хто наближався до нього, а його погляд, проникливий і холодний, як крига, здавався поглядом гадюки. Даєл запевняв, що не тільки індіанці, а також «хлопці» і навіть десятники відчували страх у його присутності. Бо в будь-яку мить Армандо Норманд міг наказати вчинити або зробити власними руками якусь страхітливу жорстокість, анітрохи не змінивши виразу зневажливої байдужості, з якою він дивився на все, що його оточувало. Даєл признався перед Роджером та Комісією, що на станції «Матансас» Норманд одного дня наказав йому вбити п’ятьох андуків, покараних за те, що вони не виконали норму зі збирання каучуку. Даєл убив перших двох пострілами, але начальник наказав, щоб двом наступним він відрізав яйця і добив їх ударами палиці. Останнього він мав задушити руками. Протягом усієї екзекуції він сидів на стовбурі дерева, курячи й спостерігаючи, й при цьому млявий вираз його червонощокого обличчя анітрохи не змінився.