Читать «Сон кельта» онлайн - страница 10

III

Коли шериф відчинив двері камери й подивився на нього зневажливим поглядом, Роджер із соромом пригадав, що завжди був прихильником смертної кари. Він опублікував цей погляд кілька років тому у своїй «Доповіді про Путумайо» для Форін-Офісу, яку назвав «Синьою книгою», вимагаючи для перуанця Хуліо Сесара Арани, каучукового короля в Путумайо, найвищої міри покарання: «Якби ми погодилися, щоб його принаймні повісили за ці жорстокі злочини, то це стало б кінцем нескінченних страждань, яких зазнають зацьковані ним нещасні тубільці». Тепер би він так не написав. І йому також прийшов у голову спогад про те, як він кепсько себе почував, коли заходив до чийогось дому й бачив у ньому клітку. Канарки, щиглики, папуги, що сиділи в тих клітках, здавалися йому жертвами непотрібної жорстокості.

— Візит, — пробурмотів шериф, дивлячись на нього зі зневагою в очах і в голосі. Поки Роджер підводився на ноги й обтрушував руками свою робу ув’язненого, той додав із глузливою посмішкою: — Сьогодні ви знову з’явилися на сторінках преси, містере Кейсмент. Не як зрадник своєї батьківщини…

— Моя батьківщина Ірландія, — урвав його він.

— …а як мерзенний збоченець, — шериф клацнув язиком, ніби хотів сплюнути. — Зрадник і розпусник водночас. Яка гидь! Для мене буде великою втіхою побачити, як ви гойдаєтеся на мотузці, колишній сер Роджере.

— Кабінет міністрів розглядав моє прохання про помилування?

— Ще ні, — не забарився з відповіддю шериф. — Але він його відхилить. І його величність король також, у цьому можна не сумніватися.

— У нього я не стану просити помилування. Він ваш король, а не мій.

— Ірландія належить Британії, — пробурчав шериф. — А тепер більше, ніж будь-коли після придушення того боягузливого заколоту на Святий тиждень у Дубліні. То був удар кинджалом у спину проти країни, яка воює. Усіх його провідників я не став би навіть розстрілювати, а послав би на шибеницю.

Він замовк, бо вони вже прийшли до кімнати побачень.

Навідати його прийшов не отець Кейрі, католицький капелан Пентонвілської в’язниці, а Ґертруда, Джі, його кузина. Вона обняла його з усією силою, й Роджер відчув, як вона тремтить у його обіймах. Вона скидалася на охоплену жахом пташку. Як постаріла Джі після того, як його заарештували й засудили. Він згадав пустотливу й веселу дівчину з Ліверпуля, згадав про привабливу й люблячу жінку під час його життя в Лондоні, яку за її хвору ногу друзі називали Гоппі (кульгавенькою). Тепер це була бабуся, кульгава й хвора, а не здорова, сильна й упевнена в собі жінка, якою вона була лише кілька років тому Ясне сяйво її очей погасло, її обличчя, шию та руки покрили зморшки. Одягнута вона була в чорному потертому вбранні.

— Від мене, певно, смердить, як від усіх свинарень світу, — пожартував Роджер, показуючи на свою синю шерстяну робу. — Мене позбавили права митися. Мені дозволять помитися лише один раз, перед самою стратою.

— Вони тебе не стратять, Кабінет міністрів прийме твоє прохання про помилування, — сказала Ґертруда, киваючи головою, щоб надати сили своїм словам. — Президент Вілсон заступиться за тебе перед британським урядом, Роджере. Він пообіцяв надіслати туди телеграму. Вони задовольнять твоє прохання, страти не буде, повір мені.