Читать «Сніговик» онлайн - страница 207

– Чому ти вступив на медичний? – Ідар запитав для годиться, викликаючи Матіаса на бесіду, призначену виключно для чужих вух.

Це було під час весняного студентського балу, куди Ідар прихопив двох місцевих дівчат – чорні спідниці, високі зачіски, – які тепер сиділи поруч і, нахилившись, намагалися розібрати, про що розмовляють ці двоє.

– Хочу зробити світ трохи кращим, – відповів Матіас і допив пиво. – А ти?

– Нагребти грошенят, звісно, – сказав Ідар і підморгнув одній із дівчат.

Друга пересіла ближче до Матіаса.

– У тебе значок донора, – сказала вона. – А яка група крові?

– Друга негативна. А що?

– Та нічого… Друга негативна – це ж дуже рідкісна група?

– Атож. А звідки ти знаєш?

– Та неважливо, – відповіла вона, поклавши теплу руку йому на стегно.

Ці самі слова вона повторила, коли через кілька годин лежала гола на його ліжку, а він зізнався:

– Знаєш, у мене цього ще ніколи не було.

Вона посміхнулася і провела долонею по його щоці:

– Неважливо. Не я, так інша, хіба ні?

– Що? – обурився він. – Ні!

Вона засміялася:

– Ти симпатичний. Милий і замислений. А з ними що сталося? – Вона помацала його груди.

Матіас відчув у душі щось чорне. Потворне, чорне і захоплююче.

– Я такий народився, – відповів він.

– Це хвороба така?

– Зазвичай зустрічається разом із феноменом Рейно та склеродермією.

– А що таке склеродермія?

– Спадковий синдром, при якому тканини тіла перероджуються у сполучну.

– Це небезпечно? – Вона обережно провела пальцем по його грудині.

Матіас посміхнувся і відчув збудження, що наростало:

– Феномен Рейно означає тільки, що пальці рук та ніг стають білими й холодними. Склеродермія гірше…

– Он як?

– Сполучні тканини розтягують шкіру, вона розгладжується, зморшки зникають.

– Так це ж чудово, хіба ні?

Її рука поповзла вниз.

– Натягнута шкіра приховує міміку, й обличчя перетворюється на застиглу маску.

Маленька гаряча долонька ухопилася за його прутень.

– Кисті, а потім і руки зсудомлюються, і тобі не вдається їх розпрямити. Під кінець ти можеш тільки лежати, не в змозі поворушитися, і чекати, коли тебе задушить власна шкіра.

Вона прошепотіла:

– Яка жахлива смерть…

– Найкращий вихід – убити себе до того, як це зробить хвороба. Ти не могла б лягти на край ліжка? Я хочу зробити це стоячи.

– Так ось чому ти пішов на медичний, так? – запитала вона. – Щоб знайти вихід. Вилікуватися.

– Єдине, чого я хочу, – відповів він і став напроти ліжка у всій своїй ерегованій красі, – так це зрозуміти, коли настане час помирати.

Новоспечений лікар Матіас Лунн-Хельгесен був дуже популярною фігурою у неврологічному відділенні Хьоукеланнської лікарні Бергена. І лікарі, і пацієнти вважали його за вдумливу, розумну й уважну людину. Остання якість особливо стала у нагоді, коли він почав приймати невиліковних хворих. Таким людям медицина може запропонувати не зцілення, а тільки полегшення. Лікарі, до яких потрапляли пацієнти з важкими формами склеродермії, завжди направляли їх до молодого привітного колеги, який уже почав замислюватися про докторський ступінь з імунології. Якось пізньої осені Лайла Осен прийшла до нього разом із чоловіком та їхньою маленькою дочкою. У дівчинки зводило ручки та ніжки, вона так страждала від болю, що Матіас спочатку діагностував хворобу Бехтерева. Подружжя заявило, що у їхніх родинах зустрічалися випадки ревматизму, тому Матіас узяв у них кров на аналіз та додав до аналізів дівчинки.