Читать «Сніговик» онлайн - страница 12

– Крайні тарілки, тату!

Батько щосили хряснув дверцятами шафи, і Юнас відразу прикусив губу, але батькове обличчя вже наблизилося й очі зіщулилися за тонкими скельцями прямокутних окулярів.

– Не «крайні» це називається, а «ті, що стоять скраю». Скільки разів я тобі казав?

– А мама…

– Мама каже неправильно. У тій частині Осло і в тій родині, в якій вона народилася, на норвезьку не звертають уваги.

З рота в батька тхнуло солоними гнилими водоростями.

До будинку хтось увійшов.

– Привіт! – долинуло з передпокою.

Юнас хотів було побігти мамі назустріч, але батько утримав його за плече й показав на ще не накритий стіл.

– Які ж ви молодці!

Вона стояла в дверях у нього за спиною, і Юнас вгадував у її захеканому голосі усмішку. Він узявся квапливо розставляти чашки та розкладати прибори.

– А якого чудового величезного сніговика ви виліпили!

Юнас запитливо повернувся до матері, яка розстібала пальто. Яка ж вона гарна. Смаглява, темноволоса, як і він сам. З ніжним-ніжним виразом очей. Майже завжди. Майже. Тепер вона вже не така струнка, як на весільних фотографіях, але, коли недавно вони їздили відпочивати в село, він бачив, як чоловіки на неї задивлялися.

– Ніякого сніговика ми не ліпили, – сказав Юнас.

– Хіба? – наморщила чоло мама, розмотуючи довгий плетений рожевий шарф, який він подарував їй на Різдво.

Батько підійшов до вікна:

– Мабуть, сусідські діти.

Юнас виліз на стілець і визирнув на вулицю. А там, посеред газону, прямо навпроти їхнього будинку, і справді стояв незграбний сніговик. Очі та рот викладені камінцями, а ніс – із моркви. Капелюха та шарфа в нього не було, та й рука була всього одна – тонка гілочка, висмикнута, як здогадався Юнас, із парканчика. І ще щось було не так: сніговик стояв неправильно. Юнас відчував: сніговика треба було поставити обличчям до дороги, до відкритого простору.

– А чому… – почав було він, але батько його перебив:

– Я з ними поговорю.

– Навіщо? – запитала мама з передпокою. Схоже, вона розстібала блискавку на високих шкіряних чоботах. – Це нічого не дасть.

– Я не хочу, щоб моєю ділянкою хтось вештався. От повернуся й поговорю.

Мати у передпокої зітхнула:

– А коли ти повернешся, любий?

– Завтра.

– О котрій годині?

– Це що? Допит? – Батько промовив це із робленим спокоєм, і Юнас зіщулився.

– Мені б хотілося, щоб обід був готовий до твого повернення, – озвалася мати.

Вона увійшла до кухні, зазирнула в каструлю й зробила вогонь сильніше.

– До чого ці клопоти? – буркнув батько, відвернувшись до стосу газет, що лежав на диванчику. – Повернуся, і приготуєш.

– Ну, добре. – Мати підійшла до батька й обійняла його зі спини. – Невже тобі дійсно треба до Бергена проти ночі?

– Лекцію я читаю о восьмій ранку, – пояснив батько. – Година піде лиш на те, щоб дістатися від літака до університету. Не хочу навіть думати, щоб летіти першим рейсом.

Юнас помітив, як розслабилися м’язи в батька на шиї – мама знову добрала правильні слова.