Читать «Сліпобачення» онлайн - страница 228

Естетика. Свідомість. Вимирання.

Це підводить нас до фінального запитання, що криється в безкисневих глибинах: чого ж насправді варта свідомість. Порівняно з несвідомим опрацюванням даних, самосвідомість — повільна й дорога. (Ідея про окрему, швидкісну сутність в глибині нашого мозку, що переймає владу за надзвичайних обставин, заснована, серед іншого, на дослідженнях Джо Леду з Нью-Йоркського університету^,.) Для порівняння, поміркуйте про блискавично швидкі підрахунки савантів; їхні здібності некогнітивні, і є свідчення того, що своєю надфункціональністю вони завдячують не якійсь загальній інтеграції розумових процесів, а відносній неврологічній фрагментації. Навіть якби свідомі й несвідомі процеси були однаково ефективними, усвідомлення внутрішніх стимулів — за своєю природою — відволікає індивідуума від інших загроз і можливостей середовища. (Я надзвичайно пишався собою за цей здогад. Тільки уявіть, наскільки я збісився, коли дізнався, що Веґнер висловив його ще 1994 року.) Справжню вартість високого інтелекту продемонстрували експерименти, в ході яких розумні дрозофіли програвали тупим у боротьбі за їжу — можливо, тому, що метаболічні потреби навчання й запам’ятовування лишають менше енергії для пошуку харчів. Ні, я не забув, що тільки-но витратив цілу книженцію на те, щоб довести, що інтелект і свідомість — різні речі. Але цей експеримент усе одно цінний, тому що обидва феномени мають дещо спільне — вони недешеві з погляду метаболізму. (Різниця в тому, що інтелект, у певних ситуаціях, вартує сплаченої за нього ціни. А ось яку цінність для виживання має замилування заходом сонця?)

Багато людей вказували на величезну вартість і недоліки свідомості, але мало хто наважився ступити на крок далі і запитати вголос: а чи не стала вся ця бісова штука радше тягарем, аніж перевагою? Звісно ж ні, вважають люди. Інакше природний відбір відкинув би її давним-давно. Можливо, вони й мають слушність. Сподіваюся на це. «Сліпобачення» — це розумовий експеримент, гра в «а що, як» та «припустімо». Не більше.

З іншого боку, додо й стеллерові корови тисячу років тому могли б вдатися до того самого аргументу, щоб довести власну вищість: «Якщо ми такі недоладні, то чому ж не вимерли?» Чому? Бо природному відбору потрібен час, та і вдача відіграє тут величезну роль. Найбільші хлопці у кварталі — далеко не завжди найсильніші чи найвитриваліші. Та й гра ще не закінчилася! Гра ніколи не закінчується: немає фінішної лінії по цей бік теплової смерті. І переможців тут також немає — є лише ті, хто досі не програв.