Читать «Сліпобачення» онлайн
Пітер Воттс
Пітер Воттс
Сліпобачення
Володимир Арєнєв. Людина, що відправила у космос вампіра
1.
Прабатько наукової фантастики, Жуль Верн, писав для якнайширшої аудиторії. Читачі різного віку, освіти, статі із задоволенням читали його книжки, і та кількість наукових знань, що її знаменитий ам’єнець додавав до кожного твору, не відлякувала, радше стала його візитівкою.
Минули десятиліття — й так звана тверда наукова фантастика перетворилася на літературу для небагатьох. Вона досі вважається масовим жанром, але нині середньостатистичний читач менш обізнаний у природничих («твердих») науках і тому віддає перевагу іншим різновидам НФ: соціальній чи пригодницькій фантастиці, космоопері, антиутопії. Тим світам, у які можна занурюватися, не маючи докторського ступеня з квантової фізики.
Та й написані ці тексти переважно у більш доступній для читача формі — натомість тверда НФ традиційно вважається цариною, в якій власне літературність має другорядне значення. Головне, щоб були ретельно викладені всі наукові факти, детально описаний принцип роботи надшвидкісних двигунів та спосіб метаболізму іншопланетних ропух. Лише тоді це — справжня, стовідсоткова тверда НФ.
Ця втрата літературних чеснот парадоксальним чином віддзеркалює тяглість традиції: адже легендарний Г’юґо Ґернсбек — редактор першого спеціалізованого НФ-журналу, людина, що «винайшла» термін «science fiction», — віддавав перевагу саме науковості. Однак часи змінилися, і тепер, аби бути цікавими справді масовому читачеві, авторам НФ доводиться дбати і про літературність.
Й одним із тих, хто змінив «modus operandi» у науковій фантастиці, був такий собі Пітер Воттс.
Людина, що відправила у космос вампіра.
2.
Канадська фантастика — і наукова, і фентезі — не може похвалитися великою кількістю відомих персон. Та ті, які досягають успіху, роблять це потужно, часто змінюючи тенденції жанру, в якому працюють. Згадаймо хоча б про те, скільки зробили Скотт Беккер і Стівен Еріксон для епічного фентезі, Альфред ван Вогт для НФ «Золотого століття», Вільям Ґібсон для кіберпанку, Гай Гевріел Кей для історичного фентезі, Маргарет Етвуд для антиутопії чи Чарльз де Лінт для сучасного міського фентезі. Після них «пейзаж» жанрової літератури щоразу змінювався: не можна було й далі писати в цих напрямах, ігноруючи те, що зробили канадці.
Те саме сталося у твердій НФ, коли туди прийшов Пітер Воттс.
Сказати чесно, шансів на те, що він стане письменником, було небагато. Як твердить сам Воттс, із науковців рідко виростають фантасти. Щойно вигадаєш якусь крутезну штуку, а твій внутрішній Паганель уже пояснює, чому вона неможлива. Якщо ж тобі вистачить нерозсудливості поділитися ідеєю із колегами, вони своїм скептицизмом розпорошать її на молекули.
Можливо, саме через це перше оповідання Воттса було безпосередньо пов’язане із його фахом — гідробіологією? Місцем дії Воттс обрав глибоководну станцію, героями зробив модифікованих людей із психічними проблемами. «Ніша» (1990) демонструвала все те, що потім стане фірмовими ознаками Воттсової прози: дослідження глибин людської психіки в критичних умовах, пошук кордонів, за якими людина перетворюється на щось інше, причому перетворення таке невідворотне, адже воно — прямий наслідок прогресу.