Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 71

— Так? — задумливо перепитав Петро. — Як хочеш, в цьому є якась таємниця. І я хотів би…

— Що ти хотів би, мій хлопчику?

Через кілька хвилин почулися кроки, і Ганна Михайлівна ввійшла до кімнати, тривожно вдивляючись в їх обличчя, видимо, схвильовані розмовою, яка урвалася з її приходом.

Молодий організм, раз перемігши хворобу, швидко справлявся з її залишками. Тижнів через два Петро був уже на ногах.

Він дуже змінився, змінилися навіть риси обличчя, — в них не було помітно колишніх припадків гострого внутрішнього страждання. Різке моральне зворушення перейшло тепер у тиху задумливість і спокійний смуток.

Максим боявся, що це тільки тимчасова зміна, викликана тим, що нервова напруженість ослаблена хворобою. Якось смерком, підійшовши перший раз після хвороби до фортепіано, Петро став, як звичайно, фантазувати. Мелодії звучали сумні й рівні, як його настрій. Аж ось, несподівано, серед звуків, повних тихого суму, прорвались перші ноти пісні сліпих. Мелодія зразу розпалась… Петро хутко підвівся, його обличчя було перекривлене, і на очах стояли сльози. Як видно, він не міг іще справитися з сильним враженням життєвого дисонанса, що став перед ним у формі цієї скрипучої й тяжкої скарги.

Цього вечора Максим знову довго розмовляв з Петром на самоті. Після цього минали тижні, і настрій сліпого залишався все тим самим. Здавалося, надто гостра й егоїстична свідомість особистого горя, що вносила в душу пасивність і пригнічувала природжену енергію, тепер похитнулася і поступилася місцем чомусь іншому. Він знову ставив собі цілі, складав плани; життя зароджувалося в ньому, надломлена душа давала паростки, як захиріле деревце, на яке весна війнула живущим подихом… Було, між іншим, вирішено, що ще цього літа Петро поїде в Київ, щоб з осені почати уроки у відомого піаніста. При цьому обидва вони з Максимом настояли, що вони поїдуть тільки вдвох.

X

Теплої липневої ночі бричка, запряжена парою коней, зупинилась на ночівлю в полі, на узліссі. Вранці, на світанку, двоє сліпих пройшли шляхом. Один вертів ручку примітивного інструмента: дерев'яний валок крутився в отворі порожнього ящика і терся об туго натягнуті струни, що однотонно й сумно гули. Трохи гугнявий, але приємний старечий голос співав вранішню молитву.

Хохли, що проїздили шляхом із таранею, бачили, як сліпців підкликали до брички, біля якої на розісланому килимі сиділи пани, що ночували в степу. Коли через деякий час хурщики спинилися на водопій біля криниці, то повз них знову пройшли сліпці, але цим разом їх уже було троє. Спереду, постукуючи перед собою довгою палицею, ішов дід з сивим волоссям, що маяло від руху, і довгими білими вусами. Лоб його вкривали старі виразки, мовби від опіку; замість очей були тільки ямки. Через плече в нього була надіта широка тасьма, прив'язана до пояса дальшого. Другий був високий на зріст хлопчина, з жовчним обличчям, дуже подзьобаним віспою. Обидва вони йшли звичною ходою, підвівши незрячі обличчя вгору, ніби розшукуючи там свій шлях. Третій був зовсім юнак, у новій селянській одежі, з блідим і мовби трохи зляканим обличчям; його хода була невпевнена, і часом він зупинявся, ніби прислухаючись до чогось позаду і заважаючи рухові товаришів.