Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 70
Володимир Короленко
Холодний вітер здіймав за ними куряву на вулицях містечка. Позаду, серед сліпих, знявся гомін і сварки за дані Петром гроші…
IX
Чи було це наслідком простуди, чи розв'язанням довгої душевної кризи, чи, нарешті, те й друге сполучилося разом, тільки другого дня Петро лежав у своїй кімнаті в нервовій гарячці. Він метався в постелі з перекривленим обличчям, часом до чогось прислухаючись, і кудись поривався бігти. Старий лікар із містечка пробував пульс і говорив про холодний весняний вітер; Максим хмурив брови і не дивився на сестру.
Хвороба була вперта. Коли настала криза, хворий лежав кілька днів майже без руху. Нарешті молодий організм переміг.
Раз, ясного весняного ранку, яскравий промінь прорвався у вікно і впав до узголов'я хворого. Помітивши це, Ганна Михайлівна звернулась до Евеліни:
— Засунь завіску… Я так боюся цього світла…
Дівчина підвелася, щоб виконати наказ, але несподівано пролунав, уперше, голос хворого й зупинив її:
— Ні, нічого. Будь ласка… лишіть так…
Обидві жінки радісно схилилися над ним.
— Ти чуєш?.. Я тут!.. — сказала мати.
— Так! — відповів він і потім замовк, ніби силкуючись щось пригадати.
— Ах, ось що! — заговорив він тихо і раптом спробував підвестися. — Той… Федір приходив уже? — спитав він.
Евеліна перезирнулася з Ганною Михайлівною, і та затулила йому рота рукою.
— Цить, цить! Не говори: тобі шкодить.
Він притис руку матері до губ і вкрив її поцілунками. На його очах стояли сльози. Він довго плакав, і від цього йому стало легше.
Кілька днів він був якось лагідно задумливий, і на обличчі його з'являвся вираз тривоги кожного разу, коли повз кімнату проходив Максим. Жінки помітили це і попросили Максима бути десь далі. Але раз Петро сам попросив покликати його і залишити їх удвох.
Увійшовши до кімнати, Максим взяв його за руку і ласкаво погладив її.
— Ну-ну, мій хлопчику, — сказав він. — Я, здається, мушу просити в тебе пробачення…
— Я розумію, — тихо сказав Петро, відповідаючи на потиск. — Ти дав мені науку, і я тобі за неї вдячний.
— К бісу науки! — відповів Максим з гримасою нетерпіння. — Занадто довго лишатися педагогом — це страшенно задурює. Ні, цим разом я не думав ні про які науки, а просто дуже розсердився на тебе й на себе…
— Значить, ти справді хотів, щоб?..
— Хотів, хотів!.. Хто знає, чого хоче людина, коли сказиться… Я хотів, щоб ти почув чуже горе і перестав так носитися з своїм…
Обидва замовкли…
— Ця пісня, — через хвилину сказав Петро, — я пам'ятав її навіть, коли марив… А хто цей Федір, якого ти кликав?
— Федір Кандиба, мій давній знайомий.
— Він теж… народився сліпим?
— Гірше: йому випалило очі на війні.
— І він ходить по світу й співає цю пісню?
— Еге, і годує нею цілий виводок сиріт-племінників. І ще знаходить для кожного веселе слово й жарт…