Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 53

— Плита досить широка, — сказав хтось. — Може, вони лежать тут обидва…

— Так, справді, але написи з'їдені мохом… Дивіться, ось угорі булава й бунчук. А далі все зелене від лишаїв.

— Стривайте, — сказав Петро, який слухав усе оповідання надзвичайно схвильований.

Він підійшов до плити, нагнувся над нею, і його тонкі пальці вп'ялися в зелений шар лишайників на поверхні плити. Крізь нього він промацував тверді виступи каменя.

Так він сидів з хвилину, із зведеним обличчям і зсунутими бровами. Потім він почав читати:

— «… Ігнатій прозванієм Карій… року божого… пострілен із сайдака стрілою татарською…»

— Це й ми могли ще розібрати, — сказав студент.

Пальці сліпого, нервово напружені й зігнуті в суглобах, спускалися все нижче.

— «Которого убивши…»

— «Сила поганьськая…» — жваво підхопив студент, — ці слова стояли в описі смерті Юрка… значить, правда: і він тут-таки, під одною плитою…

— Так, — «сила поганьськая», — прочитав Петро, — далі все зникло… Стривайте, ось іще: «порубан шаблями татарськими»… здається, ще якесь слово… але ні, більше нічого не збереглося.

Справді, далі всяка пам'ять про бандуриста губилася в широкій виразці півторасталітньої плити…

Кілька секунд стояла глибока мовчанка, порушувана тільки шелестом листя. її урвало протяжне побожне зітхання. Це Остап, хазяїн левади і власник, правом давності, останнього житла старого отамана, підійшов до панів і зачудовано дивився, як юнак з нерухомими очима, зведеними вгору, розбирав помацки слова, сховані від зрячих сотнями років, дощами й негодами.

— Сила господняя, — сказав він, дивлячись на Петра з побожністю. — Сила божая одкриває сліпенькому, чого зрячії не бачать очима.

— Чи розумієте тепер, панночко, чому мені згадався цей Юрко-бандурист? — спитав студент, коли стара коляска знову тихо посувалася курною дорогою, прямуючи до монастиря. — Ми з братом дивувались, як міг сліпий супроводити Карого з його летючими загонами. Припустімо, що в той час він був уже не кошовий, а звичайний ватажок. Відомо, проте, що він завжди отаманував над загоном кінних козаків-охотників, а не над простими гайдамаками. Звичайно бандуристи були старці, що ходили від села до села з торбою й піснею… Тільки сьогодні, коли я глянув на вашого Петра, в моїй уяві якось зразу стала постать сліпого Юрка, з бандурою, замість рушниці, за спиною і верхи на коні…

— І, може, він брав участь у боях… В походах у всякому разі і в небезпеках теж… — говорив далі юнак задумано. — Які бували часи на нашій Україні!

— Як це жахливо, — зітхнула Ганна Михайлівна.

— Як це було гарно, — заперечив юнак.

— Тепер нічого такого не буває,— різко сказав Петро, під'їхавши теж до екіпажа. Піднявши брови й насторожившись на тупіт сусідніх коней, він примусив свого коня йти поруч з коляскою… Його обличчя було блідіше, ніж звичайно, виявляючи глибоке внутрішнє хвилювання… — Тепер усе це зникло, — повторив він.