Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 52

І справді, вони зупинилися біля тину крайнього саду… З більш далеких звуків панівним був розмірений монастирський дзвін, високий і тонкий. Чи з звуку цього дзвона, чи з того, як линув вітер, чи ще з якихось, може і йому самому невідомих, ознак, Петро почував, що десь у тій стороні, за монастирем, місцевість раптом уривається, може над берегом річки, за якою далеко розкинулась рівнина з невиразними, трудно вловимими звуками тихого життя. Звуки ці долітали до нього уривчасто й слабко, даючи йому слухове відчуття далини, в якій мигтить щось затягнуте, неясне, як для нас мигтять обриси далини у вечірньому тумані…

Вітер ворушив пасмо волосся, що звисло з-під його капелюха, і линув повз його вухо, як протяжний дзвін еолової арфи. Якісь невиразні спогади снувалися в його пам'яті; хвилини з далекого дитинства, що їх уява вихоплювала з забуття минулого, оживали повівами, дотиками й звуками… Йому здавалося, що цей вітер, змішаний з далеким дзвоном та уривками пісні, каже йому якусь сумну стару казку про минуле цієї землі, або про його власне минуле, або про його майбутнє, невиразне й темне.

Через хвилину під'їхала коляска, всі вийшли і, переступивши через перелаз у тину, пішли в леваду. Тут, у кутку, заросла травою й бур'яном, лежала широка, майже вросла в землю, кам'яна плита. Зелене листя реп'яха з полум'яно-рожевими головками квітів, широкий лопух, високий кукіль на тонких стеблах вибивалися з трави і тихо гойдались од вітру, і Петрові чути було їх неясний шепіт над зарослою могилою.

— Ми тільки недавно довідались про існування цього пам'ятника, — сказав молодий Ставрученко, — а тимчасом знаєте, хто лежить під ним? — Славетний колись «лицар», старий ватажок Гнат Карий…

— Так ось ти де заспокоївся, старий розбійнику? — сказав Максим задумано. — Як він потрапив сюди, в Колодню?

— В 17… році козаки з татарами облягали цей монастир, який захопило польське військо… Ви знаєте, татари були завжди небезпечними союзниками… Мабуть, обложеним пощастило якось підкупити мірзу, і вночі татари кинулись на козаків одночасно з поляками. Тут, біля Колодні, відбулася в темряві люта січа. Здається, що татар було розбито і монастир все-таки взято, але козаки втратили в нічному бою свого отамана.

— В цій історії,— казав далі юнак задумано, — є ще друга особа, хоч ми марно шукали тут другої плити. Судячи з старого запису, який ми знайшли в монастирі, поруч з Карим похований був молодий бандурист… сліпий, що супроводив отамана в походах…

— Сліпий? в походах? — злякано промовила Ганна Михайлівна, якій зараз же уявився її хлопчик у страшній нічній січі.

— Так, сліпий. Видимо, це був славетний на Запорожжі співець… так принаймні говорить про нього запис, що розповідає своєрідною польсько-малорусько-церковною мовою всю цю історію. Дозвольте, я, здається, пам'ятаю її напам'ять: «А з ним славетний поета козацький Юрко, нігди не оставлявший Карого і од щирого серця оним любимий. Котрого убивши сила поганьськая і того Юрка посікла нечесно, обичаєм своєї поганьської віри не маючи зваги на каліцтво і великий талент до складу пісенного і до гри струнної, од якої даже і волци на степу розм'ягчиться могли б, но поганьці не пошановали в ночном нападі. І ту положені рядом півець і рицар, коїм по чесним конці незаводная і вічная слава вовіки амінь…»