Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 29
Володимир Короленко
— Та він і нікого не б'є,— сказав Петрусь трохи неуважливо, бо його чутке вухо зачуло Йохимові кроки.
Справді, висока постать хохла вималювалась через хвилину на горбастому гребені, що відокремлював садибу від берега, і його голос далеко розкотився в тиші вечора:
— Па-ни-чу-у-у!
— Тебе кличуть, — сказала дівчинка, підводячись.
— Еге. Але мені не хотілося б іти.
— Іди, іди! Я до тебе завтра прийду. Тепер тебе ждуть і мене теж.
VII
Дівчинка точно виконала свою обіцянку і навіть раніше, ніж Петрусь міг на це сподіватися. Другого ж дня, сидячи в своїй кімнаті за звичайним уроком з Максимом, він раптом підвів голову, прислухався і сказав, пожвавлюючись:
— Пусти мене на хвилину. Там прийшла дівчинка.
— Яка ще дівчинка? — здивувався Максим і пішов услід за хлопцем до вихідних дверей.
Справді, вчорашня знайома Петруся в цю саму хвилину увійшла в ворота садиби і, побачивши Ганну Михайлівну, що проходила двором, вільно попростувала до неї.
— Чого тобі, люба дівчинко, треба? — спитала та, думаючи, що її прислали в якій-небудь справі.
Маленька жінка солідно простягла їй руку і спитала:
— Це у вас є сліпий хлопчик?.. Еге?
— У мене, люба, так, у мене, — відповіла пані Попельська, милуючись її ясними очима й вільністю її поводження.
— Ось, бачте… Моя мама відпустила мене до нього. Можу я його бачити?
Але в цю хвилину Петрусь сам підбіг до неї, а на ганку показалась постать Максима.
— Це вчорашня дівчинка, мамо! Я тобі казав, — промовив хлопчик, вітаючись. — Тільки в мене тепер урок.
— Ну, на цей раз дядя Максим відпустить тебе, — сказала Ганна Михайлівна, — я в нього попрошу.
Тимчасом маленька жінка, що почувала себе, видно, зовсім як дома, попростувала назустріч Максимові, який підходив до них на своїх милицях, і, простягти йому руку, сказала тоном поблажливої похвали:
— Це добре, що ви не б'єте сліпого хлопчика. Він мені говорив.
— Невже, пані? — спитав Максим з комічною важністю, приймаючи в свою широку руку маленьку ручку дівчинки. — Який я вдячний моєму вихованцеві, що він зумів схилити на мою користь таку чарівну особу.
І Максим розсміявся, погладжуючи її руку, яку держав у своїй. Тимчасом дівчинка все дивилася на нього своїм одвертим поглядом, що зразу скорив його женоненависницьке серце.
— Глянь лиш, Ганнусю, — звернувся він до сестри з чудною усмішкою, — наш Петро починає заводити самостійні знайомства. І погодься, Ганю… дарма, що він сліпий, він все ж зумів зробити непоганий вибір, правда?
— Що ти хочеш цим сказати, Макс? — спитала молода жінка суворо, і гаряча краска залила все її обличчя.
— Жартую! — відповів брат лаконічно, бачачи, що своїм жартом він зачепив болючу струну, викрив таємну думку, яка заворушилася в передбачливому серці матері.
Ганна Михайлівна ще дужче почервоніла і, хутко нахилившись, з поривом палкої ніжності обняла дівчинку; остання прийняла несподівано-бурхливу ласку все з тим же ясним, хоч і трохи здивованим поглядом.
VIII
З цього дня між посесорським будинком і садибою Попельських зав'язалися якнайближчі стосунки. Дівчинка, яку звали Евеліною, приходила щодня в садибу, а черев якийсь час вона теж стала ученицею в Максима. Спочатку цей план спільного навчання не дуже сподобався панові Яскульському. По-перше, він гадав, що коли жінка вміє записати білизну та вести домашню видаткову книгу, то цього цілком досить; по-друге, він був добрий католик і вважав, що Максимові не слід було воювати з австрійцями, всупереч ясно висловленій волі «отця папежа». Нарешті, його твердим переконанням було те, що на небі є бог, а Вольтер і вольтер'янці киплять у пекельній смолі, яка доля, на думку багатьох, уготована була й панові Максимові. Однак, познайомившись ближче, він мусив признатися, що цей єретик і забіяка — людина дуже приємної вдачі й великого розуму, і через те посесор пішов на компроміс.