Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 28

Вражена несподіваністю сумного відкриття, маленька жінка не втрималась на висоті своєї солідності і, обернувшись раптом на засмучену й безпорадну в своїй засмученості дитину, вона й сама гірко і безутішно заплакала.

VI

Кілька хвилин минуло в мовчанні.

Дівчинка перестала плакати і тільки час від часу ще схлипувала, перемагаючись. Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, поринало за темний пруг обрію. Майнув ще раз золотий обріз вогняної кулі, потім бризнули дві-три гарячі іскри, і темні обриси далекого лісу випливли раптом суцільною синюватою лінією.

З річки потягло прохолодою, і тихий спокій близького вечора відбився на обличчі сліпого; він сидів з похиленою головою, видимо, здивований цим виявом гарячого співчуття.

— Мені жаль… — все ще схлипуючи, вимовила, нарешті, дівчинка, пояснюючи свою слабкість.

Потім, трохи оволодівши собою, вона спробувала перевести розмову на сторонню річ, до якої вони обоє могли поставитися байдуже.

— Сонечко сіло, — промовила вона задумано.

— Я не знаю, яке воно, — була сумна відповідь. — Я його тільки… почуваю…

— Не знаєш сонечка?

— Ні.

— А… а свою маму… теж не знаєш?

— Матір знаю. Я завжди здалека пізнаю її ходу.

— Так, так, це правда. І я з заплющеними очима пізнаю свою матір.

Розмова стала більш спокійною.

— Знаєш, — заговорив сліпий, трохи пожвавлюючись, — адже я почуваю сонце і знаю, коли воно зайшло.

— З чого ти знаєш?

— З того, що… бачиш… Я сам не знаю з чого…

— А-а! — протягла дівчинка, видимо, цілком задоволена цією відповіддю, і вони обоє помовчали.

— Я можу читати, — першим заговорив знову Петрусь, — і незабаром вивчуся писати пером.

— А як же ти?.. — почала була вона і раптом ніяково замовкла, не бажаючи провадити далі дражливого допиту. Але він її зрозумів.

— Я читаю у своїй книжці,— пояснив він, — пальцями.

— Пальцями? Я б ніколи не вивчилась читати пальцями… Я й очима погано читаю. Тато каже, що жінки погано розуміють науку.

— А я можу читати навіть по-французькому…

— По-французькому!.. І пальцями… який ти розумний! — з щирим захопленням сказала вона. — Однак я боюсь, щоб ти не простудився. Он над річкою який туман…

— А ти сама?

— Я не боюсь: що мені станеться!

— Ну, і я не боюсь. Хіба може бути, щоб мужчина простудився швидше, ніж жінка? Дядя Максим каже, що мужчина не повинен нічого боятися: ні холоду, ні голоду, ні грому, ні хмари.

— Максим?.. Це той, що на милицях?.. Я його бачила. Він страшний!

— Ні, він нітрохи не страшний. Він добрий.

— Ні, страшний! — переконано повторила вона. — Ти не знаєш, бо не бачив його.

— Як же я його не знаю, коли він мене всього вчить.

— Б'є?

— Ніколи не б'є і не кричить на мене… Ніколи…

— Це добре. Хіба можна бити сліпого хлопчика? Це був би гріх.