Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 47

— У нас була перепустка.

— Ну, одразу видно, що свої, косянські, — посміхнулась вона до мене.

— Ну, здрастуй, Юрку! А хто ж це з тобою?

— Мишко.

— Ото й добре, що вас двійко, — чомусь зраділа тітка Муха, — тепереньки, гості дорогі, сідайте за стіл, а я хутенько, — і вона метнулась до хати.

Ми всілися біля столу. Тітка поставила перед нами по дві склянки і знову потопала до хати. Цього разу вона повернулася, тримаючи у кожній руці по глечику: один був темнуватий, другий білий. У першу склянку вона налила молока з білого глечика, а у другу — з темного.

— Пригощайтеся!

Ми зовсім не збиралися засиджуватися за столом, бо пам´ятали: камбалячий вовк у цей час ковта наших рибчинок. Тому поспіхом видудлили молоко.

— Яке вам, дітки, більше сподобалося молочко — з білого чи з чорнуватого глечика?

— Начебто однакове, — поспішив з відповіддю Мишко.

— Ой, помиляєшся, хлопче, у білому смачніше.

— У білому, у білому смаковите, — поквапився я, щоб скоріше перейти до діла. Правда, як це зробити, ми не знали. Але нас виручила сама тітка Муха.

— Я так і знала: кращого молочка, ніж од білої кози, у всій Тополівці не знайти, — задоволено мовила вона. — А тепер скажіть мені, хлопці, чого це ви надумали мене провідати? — поцікавилася вона.

Я, тамуючи хвилювання, спитав:

— Чи не знайдеться часом у вас, тіточко, гачка?

— Та хіба у вас, діти, гачків уже не стало?

— Ні. Гачки є. Але нам потрібен великий, яким колись сомів ловили.

— Гачок великий?! Це ж треба! — тітка аж руками сплеснула. — Це ви вже в мене треті будете. Не так давно приїздив опецькуватий чоловік в окулярах і з портфелем. Для обласного музею попрохав такого гачка, а ото вчора завітала балакуча молодиця з районного музею — теж за гачком. А ви ж тоді з якого музею будете?

— Ми… ага, значить… зі шкільного музею. Точно, зі шкільного, — виручив Мишко.

— Ну, коли вже таке діло, — тітка Муха уважно оглянула нас, — тоді пошарте отам, у скрині. Може, й знайдеться якийсь.

Ми підбігли до хтозна-якої старезної скрині і ледве підняли важке віко. Скриня була доверху напхана різним залізяччям — шматками дроту, величезними іржавими замками з одірваними дужками, якимись дивовижними прасками, сковородами. На самісінькому дні ми знайшли гачок. Він був не такий уже й великий, але міцнющий, — на нього не те що камбалячого вовка, а й справжнього крокодила можна було випручити. Саме такого нам було треба.

— Знайшли? — несподівано підійшла до нас тітка.

— Ага, ось він, — показав Мишко нашу знахідку.

Тітка взяла гачок і уважно оглянула його.

— О, таки є! Ще й який! Це ж справжній білужачий гачок. Пам´ятайте, дітки, давно, ой як давно скував його дід Мусій Ількович Муха. Досі подейкують, що на такі гачки у нашій затоці рибалки піймали одного разу стопудову білугу. Подумайте — сто пудів! Це ж півтори тонни важила ота рибина…

…За ворітьми тітчиної садиби нас знову зустрів цап. Він байдуже оглянув нас. Біля нього стояли кози. Вони доїдали наші капустяні перепустки…

Мишко підняв над головою гачок.

— Тримайся, камбалячий вовчуго! — войовниче вигукнули ми і щодуху помчали додому.